Читати книгу - "Королівський убивця"

у його міцно збитому тілі відчувалася постійна напруга і м’язів, і думки. Не через статуру його боялися, а заодно й поважали в Оленячому замку, а через темний норов і впертість. Якось я — тоді ще зовсім малий — спитав його, чи він колись програвав бій. Він тоді саме приборкав норовливого молодого коня і заспокоював його у стійлі. Барріч усміхнувся, його зуби були білими, як у вовка. Піт краплями виступив йому на чолі та спливав щоками на темну бороду. Він заговорив до мене через перегородку стійла:

— Програв бій? — перепитав, усе ще не віддихавшись. — Бій не закінчений, доки ти не переміг, Фітце. Це й усе, що тобі слід пам’ятати. Байдуже, що думає та друга людина. Чи кінь.

Мені стало цікаво, чи я теж бій, в якому він мусить перемогти. Барріч часто повторював, що я — останнє завдання, яке дав йому Чівелрі. Мій батько, зганьблений фактом мого існування, зрікся престолу. А все-таки віддав мене цьому чоловікові та наказав добре виховати. Можливо, Барріч думав, що він ще не довершив цього завдання.

— То що ж, на твою думку, я повинен робити? — сумирно спитав я. Ні ці слова, ні сумирність не далися мені легко.

— Одужувати, — не одразу відповів він. — Використай цей час на одужання. Його не можна підганяти.

Глянув на свої ноги, простягнуті до вогню. Його губи скривилися, але це була не усмішка.

— Ти думаєш, що ми мусимо повернутися? — натиснув я.

Він відкинувся на спинку крісла. Схрестив ноги у щиколотках і задивився на вогонь. Довго обдумував відповідь. Нарешті сказав, майже неохоче:

— Інакше Регал вирішить, що він переміг. І намагатиметься вбити Веріті. Чи принаймні робитиме все, що надумає, аби відібрати братову корону. Я присягав моєму королю, Фітце, як і ти. Зараз це король Шрюд. Але Веріті — король-в-очікуванні. Не думаю, що правильно, аби він чекав даремно.

— Він має інших солдатів, удатніших за мене.

— Хіба це звільняє тебе від твоєї обітниці?

— Ти сперечаєшся, як жрець.

— Я взагалі не сперечаюся. Лише ставлю тобі питання. І ще одне. Що ти втратиш, покинувши Оленячий замок?

Тепер настала моя черга мовчати. Я думав про свого короля, про все, у чому йому присягнув. Подумав про принца Веріті, про його грубувату сердечність і щире ставлення до мене. Згадав старого Чейда та його повільну усмішку, коли я нарешті доходив до розуміння якоїсь крихти таємної науки. Леді Пейшенс та її покоївку Лейсі. Федврена і Год, навіть кухарку і майстриню Гесті, швачку. Небагато було людей, для яких я щось важив, але це лише робило їх ціннішими. Сумуватиму за ними всіма, якщо ніколи не повернуся до Оленячого замку. Але тим, що тьохнуло в мені, обпікши наче розжарена вуглинка, був спогад про Моллі. І раптом я виявив, що розповідаю про неї Баррічу, а він тільки кивав головою, доки я викладав усю цю історію.

Коли він озвався, то сказав лише, що чув, наче крамничка «Мелісса» зачинилася, коли старий пияк, її власник, помер, зоставивши самі борги. Його донька була змушена перебратися до родичів у іншому місті. Барріч не знав, у якому саме місті, але був певен, що я міг би його знайти, якби наважився.

— Спитай свого серця, перш ніж це зробиш, Фітце, — додав він. — Якщо не можеш нічого їй запропонувати, відпусти її. Чи ти каліка? Тільки якщо сам так вирішиш. Але якщо ти рішуче в цьому впевнений, то, можливо, не маєш права її розшукувати. Я не вважаю, що тобі потрібні її жалощі. Це кепський замінник любові.

По тому він підвівся і залишив мене. Я дивився у вогонь і роздумував.

Чи я каліка? Чи я програв? Моє тіло деренчало наче струна погано настроєної арфи. Це правда. Але звитяжила моя воля, а не Регалова. Мій принц Веріті зоставався спадкоємцем престолу, а гірська принцеса стала його дружиною. Чи я боявся, що Регал глузуватиме з моїх тремтячих рук? Хіба ж я не можу посміятися з того, хто ніколи не стане королем? У моїй душі спалахнуло дике задоволення. Барріч мав рацію. Я не програв. Але я міг пересвідчитися, чи знає Регал, що я переміг.

Та якщо я переміг Регала, то чи зумію здобути Моллі? Що нас розділяє? Джейд? Але ж Барріч чув, що вона покинула Баккіп, а не взяла шлюб. Не маючи ні пенні за душею, перебралася до рідні. Ганьба йому, цьому Джейдові, що допустив таке. Я її шукатиму, знайду і здобуду. Моллі, з її розпущеним розвіяним волоссям. Моллі, у шкарлатній спідниці й накидці, яскрава, немов червоногруда пташка, з такими ж блискучими очима. На думку про неї по мені пробігло тремтіння. Я усміхнувся сам собі, а тоді відчув, як мої губи широко розкриваються — на весь рот, а тремтіння перетворюється на дрощі. Тіло спазматично напружилося, потилиця різко відбилася від краю ліжка. Я мимоволі скрикнув, але вийшов безсловесний гортанний звук.

Одразу ж з’явилася Джонкві, гукнула Баррічу повернутися, а тоді вони обоє тримали мене за руки й за ноги, якими я вимахував. Барріч наліг на мене всім тілом, намагаючись стримати мої судоми. А потім мене не стало.

Я випірнув із темряви у світло, наче з глибини теплих вод. Я лежав на товстій пуховій перині, що лагідно мене колисала, а покривала були м’якими й теплими. Почувався в безпеці. Якусь мить усе було спокійно. Я тихо лежав, почуваючись майже добре.

— Фітце? — спитав Барріч, похилившись наді мною.

Світ повернувся. Повернувся і я, наново зрозумівши, хто я. Розтрощена жалюгідна річ, маріонетка з наполовину порваними, наполовину переплутаними шворками, кінь із перерізаним сухожиллям. Я ніколи не буду таким, як раніше; для мене не було місця у світі, в якому я колись мешкав. Барріч сказав, що жалощі — кепський замінник любові. Я не потребував жалощів ні від кого з них.

— Баррічу.

Він ще нижче схилився наді мною.

— Було не так і погано, — збрехав. — Тепер відпочивай. Завтра…

— Завтра ти від’їжджаєш до Оленячого замку, — сказав я йому.

Він насупився.

— Не поспішаймо. Дай собі кілька днів, щоб відновити сили, а тоді ми…

— Ні. — Я із зусиллям підвівся і сів на ліжку. Вкладав у кожне слово стільки снаги, скільки міг. — Я вирішив. Завтра ти повертаєшся до Оленячого замку. Там на тебе чекають люди і тварини. Ти їм потрібний. Це