Читати книгу - "Вафельне серце"

— Він такий гладкий, що буде за двох, — мовила Лена й випустила кота на осоння біля каюти.

Рятувальні жилети з усіх боків послабилися. Затягнувши їх тугіше, ми взяли в коморі стільки слоїків варення, скільки здужали донести. Потім заходилися біля комах. Нам пощастило зловити двох джмелів, двох черв’яків, двох равликів, двох павуків і двох жуків. Усього шість банок. Коли ми з тим упорались, збігло чимало часу. Нас діймав голод, спини задерев’яніли. Один із джмелів навіть ужалив Лену, тільки-но вона хотіла роздивитися його стать.

— Ми не дуже готові, — сказала вона й роздратовано потерла те місце, де вжалив джміль.

Усі тварини зручно повлягалися на палубі проти сонця. Я ніколи раніше не бачив тварин на катері. Може, вони ціле своє життя мріяли поплавати. Це чудова думка. Але місця ще було вдосталь.

Лена поважно глянула на мене й сказала:

— Трілле, пора заводити корову.

У дядька Тура є телички. Це так би мовити корови підліткового віку, що трохи жвавіші за звичайних і мають трохи менше вим’я. Вони паслися на вигоні вище дядькового будинку. Усе, що було нам потрібно цієї неділі, належало дядькові Туру, подумалось мені, і тієї миті мені захотілося, щоб у нас також були корови. Ой же дядько розлютиться! Коліна в мене затремтіли, і Лена це помітила.

— Ти маєш щось зробити зі своїми колінами, Трілле, — сказала вона і запевнила: — Тур має зрозуміти, що ми не могли цілий день ганятися до знемоги за комахами.

Мовляв, нам потрібна була тварина, що займе більше місця. Я боявся, що дядько Тур не зрозуміє цього, але не сказав нічого.

Хвильку постоявши й подивившись на теличок, що скубли траву, ми вибрали найбільшу й найсумирнішу.

— Ходімо, дівонько-корівонько, — мовила Лена і обережно закинула на шию теличці налигача.

Вийшло просто чудово. Теличка пішла за нами до хвилерізу, не здіймаючи ніякого шуму. Так, наче ми вели величезного слухняного пса.

— О, тепер буде всього вдосталь! — задоволено сказала Лена.

Мої коліна вже зовсім не тремтіли. Ми з Леною влаштували те саме, що й Ной. У нас був повен катер тварин і птиці. Лишилося тільки завести туди оцю теличку, і ніде буде ступити.

Аж тут, коли теличка вже йшла поперед нас посеред трапу, ми раптом побачили, що коза заходилася жувати завіски. Лена заверещала не своїм голосом, і з тієї миті геть усе полетіло шкереберть.

Теличка так перелякалась Лениного вереску, що, підскочивши на півметра вгору, з гуркотом застрибнула в катер. Там теличка раптом мов сказилася. Вона стала мукати, задерши голову, та брикатися. Кіт і кролики заметалися на всі боки. Курка № 4 та півень то злітали, то опускалися вниз, кудкудакали й кукурікали. Коза здивовано роззиралася і гидила на палубу. І до цього всього теличка ще й посковзнулася на козиному лайні і вгатила ратицями по вікну з пожованою завіскою так, що воно розбилося. Усе зрушилося одночасно: пір’я, лайно, кульбаби й кролики.

Ми з Леною стояли, звісивши руки, й тільки дивилися. Урешті-решт теличка з неймовірним плюском скочила в море.

Аж тут з’явився дядько Тур. На теличчине щастя. На нашу біду.

— Що це тут у біса діється? — крикнув він так, що його, напевно, почули в Колумбії.

— Ми читали про це в недільній школі, — верескнула Лена.

Теличка плюскалася в морі, схожа на невеличкий брунатний моторний човен. Певно, вона боялася води. Дядько Тур більше нічого не сказав. Він заскочив на катер і скрутив ласо з мотузки, що там лежала.

Із нього, мого дядька, нікудишній ковбой, і йому довелося чудернацьким способом кидати мотузку безліч разів, перш ніж він попав петлею теличці на шию. А коли зрештою таки витягнув теличку на суходіл, то був мокрий і розлючений до нестями.

— Поганці! — ревнув він на нас із Леною.

Я був радий, що він стояв саме там, де витягнув теличку.

— Якщо ти, Трілле Даніельсен Іттерґард, чи ти, Лено Лід, поткнете носа на мою територію менше, як за півроку, то я втовчу вам ваші голови в живіт! — заволав він і з такою люттю показав дорогу геть рукою, що вона в нього мало не відірвалася від плеча.

Ми бігли, не чуючи під собою ніг і впали на землю за ігровим будиночком Крелли. Я лежав на спині у розпачі. Врешті-решт Лена сказала:

— Коли в когось голова опиниться в животі, то він принаймні зможе дивитися крізь пуп.

Батьки завжди помічають, коли хтось із нас, заподіявши шкоду, вскочив у халепу. Так було й цього разу. Здається, в них вмонтовано радіолокатори. Мама з татом і Ленина мама знайшли нас у нашій блакитній кухні й стали допитуватися, що ми втнули. Ми навіть не встигли зняти рятувальних жилетів.

Лишилося тільки розповісти все чисто й пояснити. Коли ми закінчили розповідати, троє наших батьків повитріщали на нас здивовані очі. Запала мертва тиша. Лена зітхала так, як звичайно на уроках математики, нерівно й невтішно. Я постукував пальцями на рятувальному жилеті, щоб вони принаймні помітили, що ми не забули їх надіти.

— Оце так ної, — зрештою мовив тато, намагаючись приховати за вусами усмішку.

Мама суворо глипнула на нього. Мовляв, не час для жартів.

— Невже ви обоє з’їхали з глузду? — шпетила нас вона.

Я гадки не мав, що казати, тож тільки кивнув головою. Хоч розумів: на цей вихідний випало забагато подій.

— Ви мусите спуститись до берега, вибачитися й принести сюди всіх тварин і птицю, — твердо сказала Ленина мама.

— Я думаю, дядько Тур не дуже хоче нас бачити, — промимрила Лена.

Але всі відмовки були марні. Тато вступив у свої дерев’яні черевики й потягнув нас із собою. Попри все я був радий, що він пішов із нами. Дядько Тур — його молодший брат. У такі дні, як цей, доречно про таке згадувати.

— Ти зовсім здурів, Трілле! — крикнув Маґнус із горища, коли ми вийшли надвір.

Я вдав, що не почув його.

— Треба було вдіти велосипедні шоломи, — шепнув я Лені.

* * *

Ніяка веселка того дня на небі не з’явилася, хоч ми з Леною загатили тваринами весь катер. Дощ також не линув. Усе склалося досить гарно. В гості до дядька прийшла його кохана, а вона любить дітей. Навіть таких, як ми з Леною. Дядько не міг при ній лютувати.

— Ми більш