Читати книгу - "Метаморфози"

символ не тільки сну, а й тиші: квіт маку справді не шелесне і боїться найменшого подуву. Овідія не задовольняють синоніми до слова «надвечір'я»: він усе-таки хоче описати невловну межу між днем і ніччю, передати настрій цього таємничого моменту — своєрідного «перевтілення» дня у ніч:

День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало, —

Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

(IV, 399–401)

Зрештою, й саме перевтілення приваблює поета ще й своєю невизначеністю, загадковістю: воно, як згадувалось, є чимось середнім між життям і смертю, нагадує цю непомітну межу між днем і ніччю. Воно й сповнює світ серпанковим, подібним до вечірніх настроїв, смутком, бо ж усюди — в струмку, дереві, квітці — перебуває чиясь душа-жалібниця. Куди не кинь оком, усюди бринить цей смуток, навіть у морському обрії, де видніється острів, що був колись прекрасною дівчиною:

Там он на овиді, глянь, там на овиді мріє ще острів,

Любий мені…

(VIII, 590–591)

У цьому й відмінність світобачення Овідія від уявлення про світ, яке було, скажімо, в Лукреція, котрий чітко поділяв світ на тіла й порожнечу.

Не бракує в Овідія і контрастних зіставлень, де сусідують, різко відмежовані, барви, зорові та звукові образи, настрої. В них — емоційна напруга, якою пульсують «Метаморфози», їх динамізм. Чи не найяскравіший контрастний образ — у сцені всесвітнього потопу: на тлі вповитого смолянистими дощовими хмарами крилатого вітру постає різнобарвна веселка — Іріда (І, 270). Моторошний контраст — і в перевтіленнях, які є покаранням, помстою. Юнона, скажімо, зненавидівши красуню Каллісто, обертає її у кошлату ведмедицю: білі руки їжаться чорною шерстю, закривляються гачкуватими кігтями; обличчя, «яким щойно Юпітер намилуватись не міг, — роззявилось вищиром хижим»; замість ніжного голосу — «хрипкий рик виривається із звірячого горла» (II, 478–484).

Легенди про перевтілення дають Овідієві змогу підняти на поверхню, увиразнити фатальні непорозуміння, парадокси, якими рясніє життя, що його взявся віддзеркалити автор «Метаморфоз». Так «найласкавіша» до батька дочка «найжорстокіше» поранює його, повіривши Медеї, що в такий спосіб можна буде його омолодити; «щоб не бути злочинною, — робить злочин» (VII, 339–340). Саме на парадоксальності наголошує Овідій у переказі про Нарциса. Юнак прагне того, чим сам же найбагатший — самого себе: багатство зробило його вбогим. Він хоче вихопитись із свого тіла, тобто бути далеким від предмета своєї любові (I, 466–468). Щастя, якого жадав собі Мідас, стало його нещастям (XI, 133). У тузі Інах шукав дочку, а знайшовши її перевтіленою — ще більше затужив; найсолодший дар, безсмертя, став для нього найлютішою мукою (I, 661). Закоханий Феб-цілитель не може своїм лікувальним мистецтвом допомогти собі самому, хоч допомагає іншим (І, 524). А втім, чи й саме перевтілення не є найбільшим парадоксом? Віщий Феб, пророкуючи Аталанті її майбутнє перевтілення, сказав: «Живучи, ти будеш позбавлена самої себе» (X, 566). Мимоволі спадають на думку аналогії з життя автора «Метаморфоз». Поетичний хист — щасливий дар Овідія — обернувся для нього нещастям: завів на вигнання. Там поет, хоч і жив, та був мовби позбавлений самого себе. І чи не було фатального непорозуміння у стосунках між Августом і Овідієм: поетові подобався розніжений, розкішний Августів Рим, він оспівував його, але за це й поплатився, бо ж не таких похвал і не такої «співпраці» жадав од нього імператор.

Овідій, як і кожен великий поет давнини, за допомогою міфа намагався осмислити навколишність, заглянути у складний і суперечливий світ людини; головне ж — образними засобами зробити очевидним геніальний здогад древніх греків про те, що все на світі плинне, все міняється, ніщо не залишається незмінним. Найпридатнішими для цього видавались йому саме перекази про перевтілення.

«Метаморфози», проте, — не збірник таких переказів. Це, як наголошує у зачині сам поет, — «безперервна пісня», тобто цілісна епічна поема, що повинна розгорнути перед читачем поетичний образ еволюції світу від його початків аж до епохи Августа. Хронологічна послідовність подачі матеріалу — хіба що в обрамленні поеми: виникнення впорядкованого світу з первісного Хаосу (початок першої книги) і апофеоз Цезаря — перетворення його на сузір'я (кінець останньої, п’ятнадцятої, книги). Увесь інший матеріал викладено за цілком відносною хронологією міфа. Звідси й анахронізми: скажімо, в міфічні часи переноситься згадка про афінський Лікей — гімнасій, де викладав Арістотель (II, 710). Обрамлення «Метаморфоз» акцентує закладену в них ідею. Овідій, хоч і сприймає, за традицією, розвиток суспільства від золотого віку до залізного, все ж вірить у творчі сили людини, в її одвічний потяг до прекрасного; «вік Августа», власне, й приваблює його витонченістю культури, більшою лагідністю людських стосунків.

Хронологічний принцип, як бачимо, не був придатним для впорядкування цього матеріалу. «Найвинахідливішому серед поетів» (так назвав Овідія Сенека Старший) довелось шукати чимало композиційних засобів, щоб зібрані легенди про перевтілення зазвучали справді «безперервною піснею». Спробуймо вилучити хоча б одну з них, і ми побачимо, що поет зумів їх майстерно поєднати. Плавний перехід до сюжетно близької розповіді здійснюється, наприклад, за допомогою проміжних ланок, поєднуваних здебільшого асоціативно. Так, після перемоги Аполлона над Піфоном (І, 441–445), згадуються Піфійські ігри; переможців нагороджували вінком із зелені різних дерев, бо лавра ще не було. Далі, вже логічно підготовлений, — переказ про любов Аполлона до Дафни та її сумний наслідок: перевтілення німфи у лаврове дерево… Нова легенда вплітається у канву твору, зокрема, як аналогія до попередньої: «…при новому й старе пригадалось» (VI, 316); як підтвердження імовірності щойно наведеної розповіді (так подано, наприклад, легенду про Філемона і Бавкіду, VIII, 618); як порівняння: «Згадай подібні випадки з іншими», — розраджує Егерію Гіпполіт, оповідаючи про своє нещастя (XV, 494); як протиставлення: всі перейнялися сумною долею Гекуби, крім Аврори, бо в неї була своя, ще більша журба (XIII, 576) тощо. Нерідко звертається поет до так званого обрамлення: легенду, по суті, не пов’язану з контекстом, розповідає хтось із дійових осіб: так довідуємося, наприклад, про Сірінгу (I, 689), про Пірама і Тісбу (IV, 55). Часом та чи інша легенда впроваджується в твір з описом якоїсь скульптури (так розказано, скажімо, про Піка — XIV, 313) або звичайного предмета, наприклад, списа (легенда про Прокріду — VII, 756). Коли ж візьмемо до уваги, що в «Метаморфозах» понад двісті п’ятдесят легенд та переказів, то зрозуміємо, чому літературознавців цікавить передусім композиція цього твору, його «прихований план».

Горацій, маючи на думці міфи, підкреслював: «Нелегко