Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

так високо на стіні, що жінка сама не дотяглась би. Я подумав, що вона спершу завела мене у вітальню, щоби трохи прибрати в цьому приміщенні. Я мимоволі роззирнувся, шукаючи поглядом порожні пляшки, бо відчув виразний дух сивухи і тютюну.

— А до гвинтівки набої маєш? — запитав я.

— Звісна річ, — відповіла вона. — Одначе ти ніби куріпок думав стріляти?

— З гвинтівкою полювати цікавіше, — відказав я, тягнучись по зброю.

Я націлив гвинтівку на вікно. Фіранки в сусідньому будинку ворухнулися.

— До того ж не хочеться гарну дичину дробом нашпиговувати. Як вона заряджається?

Перш ніж показати, вона уважно подивилася на мене, явно зважуючи, чи я серйозно кажу, чи жартую. З огляду на мій фах можна припустити, що я неабияк знаюся на зброї, а насправді я знайомий заледве з двома-трьома моделями пістолетів. Вона вклала магазин, показала, як він заряджається, і пояснила, що гвинтівка — напів­автоматична, тому, згідно з законом, на полюванні в магазині має бути не більше трьох набоїв, плюс один у патроннику.

— Безперечно, — погодився я, заряджаючи, як вона показала.

У зброї мені подобається звук гарно змащеного металевого механізму, точність інженерного мистецтва. Тільки це.

— Ось іще може стати у пригоді, — сказала вона.

Я обернувся. Вона простягла мені військовий бінокль. Радянська модель Б-8. Мій дід свого часу роздобув собі такий, щоби вивчати деталі церковних фасадів. Він розповідав мені, що до війни найкращу оптику виробляли у Німеччині, тож росіяни, окупувавши східну частину Німеччини, насамперед викрали німецькі промислові таємниці та обладнання і почали робити дешеві, але збіса якісні копії німецької оптики. Господь знає, як Б-8 опинився у цьому закутні. Я поклав гвинтівку і подивився в бінокль на будинок, де вигулькувало обличчя. Зараз там нікого не було.

— Я, звісно, сплачу за оренду.

— Дай спокій! — пирхнула вона, прибравши набої до дробовика і ставлячи переді мною короб набоїв до гвинтівки. — Але, гадаю, Уго не заперечуватиме, щоби ти сплатив за вистріляні набої.

— Де він зараз?

Моє запитання виявилось недоречним, судячи з то­го, як жінка насупилася.

— Рибалить, — лаконічно відказала вона. — Ти маєш якусь їжу та питво?

Я похитав головою. Я про це навіть не подумав. Чи я взагалі щось їв од самісінького від’їзду з Осло?

— Я можу загорнути тобі з собою сандвічів, а решту докупиш у крамничці Пірйо. Кнут тобі покаже.

Ми вийшли на ґанок. Вона подивилася на годинник. Ймовірно, хотіла переконатися, що я пробув у неї недов­го і сусіди не матимуть підстав пліткувати. Кнут гасав по двору, наче щеня в очікуванні прогулянки.

— До мисливської хатини йти з півгодини, чи пак до години, — сказала вона, — залежно від того, який ти швидкий.

— Гм. Я не знаю точно, коли прибуде моє рушниця.

— Я не поспішаю. Уго на полювання вибирається не часто.

Я кивнув, відрегулював ремінь на гвинтівці й повісив її на плече. На здорове плече. Скинув оком на село. Треба було вигадати, що сказати на прощання. Вона схилила голову набік, точнісінько як її син, і прибрала пасмо волосся з чола.

— Не надто гарна, як на твій смак, га?

Я напевне збентежився, бо вона засміялась, і на її високі вилиці набіг рум’янець.

— Наша місцина, я маю на увазі, Косунд. Це через будинки. Колись вони були гарні. До війни. Та коли у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому прийшли росіяни, то нім­ці, тікаючи, геть усе попалили. Усе, крім церкви.

— Тактика випаленої землі.

— Людям треба десь мешкати. Тому будували наспіх. Про зовнішній вигляд ніхто не дбав.

— Нормальний вигляд, — збрехав я.

— Облиш, — розсміялася вона. — Будинки потворні, але не люди, які в них мешкають.

Я подивився на її шрам.

— Вірю. Та нам час іти. Дякую тобі.

Я простягнув їй руку. Цього разу вона її потиснула. Її долоня була твердою і теплою, як нагрітий сонцем гладенький камінь.

— З Богом.

Я подивився їй в обличчя. Вираз його був щирим.

Крамничка розташувалась у підвалі одного з будинків. Там панував морок, і господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув її втретє. Пірйо виявилася закутаною в хустку опасистою тіткою.

— Юмалан терве! — привіталася вона різким фальцетом.

— Перепрошую? — не второпав я.

Вона повернулась у бік Кнута.

— «Господь благословен!» — переклав той. — Пірйо балакає тільки фінською, але знає, як називається по-норвезьки весь її крам.

Продукти було виставлено на полицях за прилавком, і Пірйо викладала переді мною те, що я замовляв. Консервовані котлети з оленини, консервовані рибні тюфтелі, ковбаса, сир, хліб із цільного борошна.

Пірйо напевне підраховувала подумки, бо, коли я закінчив, вона одразу написала на папірці та показала мені загальну суму. Я схаменувся: мені слід було витягти кілька банкнот із пояса-гаманця ще до того, як ми зайшли в крамницю. Я не мав наміру всім показувати, що я тут розгулюю з чималими грошима — десь так сто тринадцять тисяч крон, тож, повернувшись спиною до Пірйо та Кнута, відступив до муру і розстебнув два нижні ґудзики на сорочці.

— Ульфе, тут не можна дзюрити, — озвався до мене Кнут.

Я мовчки озирнувся на нього.

— Я пожартував, — засміявся він.

Пірйо на мигах показала, що не має здачі зі стокро­нової купюри, яку я їй подав.

— Пусте, — сказав я. — Візьми собі на чай.

Вона щось відказала своєю жорсткою незрозумілою мовою.

— Вона каже, ти зможеш узяти на решту інші продукти, коли прийдеш удруге, — переклав Кнут.

— Тоді їй, мабуть, варто записати.

— Вона запам’ятає, — сказав Кнут. — Ходімо.

Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.

— Ульфе...

— Що?

— Чому в тебе таке довге волосся?

— Бо його ніхто не підстриг.

— А-а...

За двадцять секунд:

— Ульфе...

— Га?

— Ти геть не знаєш фінської?

— Ні.

— А саамську знаєш?

— Ні слова.

— Тільки норвезьку?

— І англійську.

— А в Осло багато англійців?

Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.

— Не дуже, — відповів я хлопцеві. — Але це — міжнародна мова.

— Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька — це мова розуму, а саамська — мова серця. А фінська — це священна мова.

— Либонь, знає, коли так говорить...

— Ульфе...

— Що?

— Я знаю один анекдот.

— Гаразд.

Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:

— Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?

— Це хіба не загадка?

— Сказати відгадку?

— Так, мабуть, муситимеш сказати.

Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.

— Ульфе, ти брешеш.

— Перепрошую?

— Ти сам знаєш відповідь!

— Невже?

— До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете...

— ...горіти у пеклі?

— Так!

— А «ви всі» — це хто?

— Тато. І дядько