Читати книгу - "У пошуках Оґопоґо, Леся Вороніна"

Півроку листування з українською діаспорою у Польщі, кількамісячна біганина по кабінетах МЗС — і ми вирушили до чудового містечка Чєпліца. Вже у вагоні потяга Київ-Вроцлав сільська вчителька прийшла до мене в купе й принесла цілу течку з малюнками юних лозничан. На всіх шістдесяти малюнках було зображено однакові хатки із заклеєними навхрест вікнами, криниці, забиті дошками, і журавлиний ключ, що летить геть від страшної смугастої труби Чорнобильської АС.

— Оце такі ми побіджені! — заголосила вчителька і простягнула мені другу течку, де зберігалися твори її учнів.

Я навмання вибрала один аркуш, видертий зі шкільного зошита, і прочитала написані кострубатим почерком слова: «І коли ж я зможу стати босою ніжкою на рідну лозницьку землю?!» Я схотіла познайомитися з автором сумної розповіді. Коли вчителька підвела до мене кремезного десятикласника, я мимоволі глянула на його кінцівки — «ніжки» були десь розміру 45-го.

«Та біс із ним, — думала я під стукіт вагонних коліс, — ну написали бідолашні діти твори під диктовку золотозубої вчительки, аби їх пожаліли і повезли за кордон. Але ж чому, чому сердешні жертви аварії везуть із собою величезні картаті сумки?! Адже я попереджала, що у Польщі на нас чекають місцеві українці і що не дай Боже везти з собою якісь речі на продаж — ми навіки зганьбимося перед гостинними господарями».

Поселили нас у гуртожитку православного чоловічого монастиря, видали кожному лозничанину купу подарунків — светрів, джинсів, кросівок (українська громада міста Вроцлава збирала гроші на ці подарунки півроку), і радісно було дивитися у щасливі очі сільських діточок, які тут-таки повдягали на себе усі ті яскраві обновки. Діаспорні бабусі втирали сльози зворушення, потім ми разом проспівали «Червону калину», аж врешті дітки розійшлися по келіях відпочивати.

Серед ночі мене розбудив стукіт у двері — на порозі стояли двоє польських поліцейських, а позад них завмерли лозничани на чолі з учителькою (серед них я впізнала й хлопця, що писав про «босу ніжку»). Виявилося, що затримали моїх підопічних посеред ринкової площі, де вони жваво торгували горілкою, зубною пастою й колготками. Зчинився страшний скандал, вчителька відбивалася від поліцейських пластмасовою лялькою (у далекі дев'яності до Польщі з України возили на продаж геть усе), та врешті,

дізнавшись, що діти приїхали мало не з самого Чорнобиля, їм повернули усі конфісковані речі (крім горілки) й доправили до церковного гуртожитку.

Вчителька плакала у мене на грудях, присягалася, що це більше не повториться, але вже за кілька днів я помітила, що наші господарі- семінаристи ходять ледь похитуючись, і часом уночі до моєї кімнати долинав хор п'яних чоловічих голосів, що співали церковні канти. Коридорами монастиря розлився густий запах перегару, і я зрозуміла, що запаси оковитої ще далеко не вичерпалися.

У відповідь на мої вмовляння й докори золотозуба вчителька похмуро мовчала, а малі лозничани бігали містом, скуповуючи на вторговані за горілку гроші «шелестючі» плащі. Чомусь саме це вбрання вважалося в ураженому радіацією селі найбільшим криком моди.

Сільські хлопчики й дівчатка, які юрмилися біля прилавків магазинів, видирали одне в одного блискучі цяцьки й голосно перегукувалися:

Петя, ти бачив, оно тітка гола у журналі продається!

Берка, а я собі кофту малинову купила з бльостками!

На нас озиралися поляки, і мені було страшенно соромно. Треба було щось робити — культурна програма, яку нам підготували господарі, зовсім не зацікавила ні вчительку, ні її учнів. І лише після довгих умовлянь діти згодилися піти до місцевого природничого музею. Містився той музей у старовинному палаці, а

опудала екзотичних звірів і птахів ще на початку XX століття привіз із різних континентів якийсь місцевий зоолог.

І несподівано, коли ми увійшли до першої зали, я почула, що діти замовкли. Повз нас проходили екскурсії польських школярів, які жваво перемовлялися, а мої лозничани стояли розгублені й принишклі. І раптом саме отой парубійко, що написав програмний твір про босу ніжку, тихо запитав:

А шо, їх усіх повбивали?

Діти дивилися на опудала пінгвінів, що їх польський мандрівник уполював десь в Антарктиді, на голову ікластого кабана, прибиту до стіни, на слонячі бивні, і у них в очах стояли сльози. І я зрозуміла, що оці маленькі селюки — найкращі діти у світі. Хай вони витирають носа рукавом і матюкаються, хай малюють трафаретні картинки, розраховані на те, що їх пожаліють і повезуть іще в якийсь закордон, і нехай продають горілку. Але ці українські діти, може, перші у світі відчули на собі, який крихкий світ, що їх оточує, і які ми беззахисні й залежні одне від одного — люди, птахи й дерева.

Мандрівка шоста

Балаклава

Якщо посеред похмурої київської зими вам раптом заманеться вдарити об землю лихом-журбою, тікайте на південь, у Крим. Там стоять зелені дерева, там хлюпочеться море і літають чайки, там чисті набережні і порожні приморські кав'ярні. І серед облизаних хвилями зелених скляних скалок, трісочок та жмутків водоростей ви, може, знайдете чудову рожево- помаранчеву мушлю. І вона буде дивовижна й неповторна. Зовсім не така, як безліч її лакованих родичів, щедро розсипаних по всіх сувенірних яточках.

Ця мушля світитиме тихим сяйвом на вашому столі, коли ви повернетеся у місто, де небо сіре, сірий асфальт і сірі обличчя пасажирів у метро. Вона даватиме бодай слабку надію на те що зима все-таки колись скінчиться!

Балаклава — це навіть не місто. Її так довго засекречували через вирубану у скелях стоянку підводних човнів, що навіть статусу міста не дали. Балаклава вважається частиною Севастополя — «гордости русских моряков».

Як усе, до чого торкалася волохата рука гегемона, це маленьке містечко, що притулилося біля гір навколо чарівної бухти, спотворене хаотично наліпленими вздовж узбережжя будинками-коробками. І лише кілька старовинних палаців нагадують про те, що тут колись гуляли дами у мережаних сукнях, з парасольками

в руках, рум'яні діточки ліпили з піску замки, а вусаті дядечка у кумедних смугастих купальниках пірнали у морські глибини, щоб видобути звідти якусь дивовижну грецьку вазу чи чорну монету з профілем римського імператора.

Усе минуло. На Балаклаві стоїть тавро військового містечка, і його ще років сто відмиватимуть солоні морські хвилі. Але й цей забутий Богом куточок Криму вабить не розпещених західним сервісом громадян різних країн СНД. Життя в Балаклаві тече повільно й одноманітно, аж поки у травні починається курортний сезон і навала «диких» відпочивальників