Читати книгу - "Травнева сніжинка, Anku Whitefox"

― Скільки тобі років? 

― Вісім. 

― Дуже непогано як на твій вік. Коли проявилася сила? 

― Я не пам’ятаю. 

― Скажімо, рік тому була? 

― Начебто так. 

Вона підняла брови. 

― Тоді чому не сказав раніше? 

― Я... 

Йому було важко пояснити. Спершу він узагалі не пов’язував своє вміння охолоджувати з великою та могутньою силою, про яку всі говорили. А все ж дізнавшись, так і не розповів. Юкі по-справжньому замислився над своїми рішеннями лише зараз, і дійшов одного висновку. Хоча він знав, що вміти користуватися нею ― чудово, але не бажав казати через страх і незнання реакції інших. Раптом саме в його випадку все пішло би не так?  

 ― Гаразд, ― сказала жінка, так і не отримавши відповіді. ― Головне, зараз її виявили.  

― Що мені робити? 

― Тренуватися далі. Можливо, посадять до класу зі старшими дітьми або переведуть на особисте навчання. Давно такого не траплялося, ― задумливо промовила вона. ― Чи можеш ти бути подарунком Долі? 

Юкі не знайшов, що відповісти на її слова. Опісля він повернувся до занять, на яких однокласники весь час  кидали на нього погляди, а на перерві прохали викликати силу. І Юкі показував, знову і знову, тішачись їхньому захопленню та їхнім вітанням.  

― Це неймовірно, Юкі!  

― Як тобі вдається? Покажи ще! 

― Ти тепер найкращий учень! 

Одначе дехто ставився до його нововиявленого дару значно скептичніше. Шухо, що рік тому стверджував, наче керує вогнем, сказав до нього: 

 ― Ну і з чого такий гомін? Це всього лише купа снігу. Не думай, що ти через нього кращий. 

Та Юкі не надто звернув увагу, зайнятий іншими думками. Він з нетерпінням очікував кінця уроків, аби прийти додому і почути, що скажуть батьки. Якщо вчителів і однокласників настільки зацікавив його дар, то батьки, певно, зрадіють іще більше! 

Чекати йому довго не довелося ― батько зустрів Юкі просто біля виходу з класу. 

― Ти мене сьогодні вразив, ― весело поділився він. ― Я думав, буде звичайний вихідний, як тут приходить повідомлення від школи, що мій син використовує милу! Я спершу не міг повірити, але ж не ставити під сумнів офіційні повідомлення... Ти ж мені усе розповіси?  

― Так! ― Юкі переказав і сьогоднішній випадок, і своє тренування протягом місяців, заодно показавши нововиявлені здібності.  

Очі батька дивилися так, наче сталося дещо, ніколи ним не сподіване, і водночас наче на здійснену мрію.  

― Я не можу передати, наскільки радий. Ти справжній молодець! ― і він потріпав Юкі по голові. 

― Дякую! ― Юкі і собі широко всміхався. ― Але, тату, я дечого не розумію... Чому я зміг сповільнити м’яч, якщо мій дар ― холод? Це ж різні речі. 

― Безумовно, різні.  Однак дещо при холоді справді відбувається повільніше. Наприклад, для розчинення солі і цукру в воді потрібно більше часу. І загалом, низька температура ― просто більш повільне рухання частинок... Хоча тобі це ще рано знати, ― обірвав себе батько. ― Причина також може бути в тому, що дар не обов’язково є лише одним явищем у прямому значенні. Він може включати у себе нашу уяву. Скажи, чи для тебе повільність і холод не здаються чимось пов’язаними? 

Юкі замислився.  

― Здаються. 

― Ось і відповідь.  

 Після того дня, коли він почувався дуже радісно, його життя різко змінилося, начебто лишаючись звичайним.  У школі на Юкі стали частіше звертати увагу, однокласники запрошували його до своїх компаній на перервах, а кілька разів приходили навіть старші учні.  

 ― Класно, ― сказав один із них, коли Юкі показав свої здібності. ― А от у нас дехто досі нічого не може, ― і він кинув погляд на двох учнів, що стояли трохи віддалік, і чий вигляд опісля став надзвичайно понурим. 

А Юкі раптом стало їх шкода. Що, як вони не здатні нічого з цим зробити?  

Реакція матері на новину була виявилася подібною до батькової, і ще вона сказала:  

 ― Я досі не можу повірити до кінця. Розумієш, ми з батьком звичайні Стражі, і не маємо особливих здібностей. Але ти... ти ― інший, ― мати похитала головою. 

Він не зовсім зрозумів сенс її останніх слів, що звучали так, наче Юкі чимось істотно відрізнявся, наче був несхожий на своїх батьків. Але вирішив це забути. 

Привітали їхню сім’ю і знайомі батьків по роботі, і навіть сусіди. А невдовзі батько оголосив, що за кілька тижнів відбудеться показ юних талантів.  Старійшини роду та інші знаючі Стражі оцінюватимуть здібності його та інших талановитих дітей. Почувши новину, Юкі спершу вражено завмер і двічі перепитав, чи вона правдива. А коли приголомшення вляглося, почав нервувати. Самі Старійшини, надзвичайно могутні Стражі, дивитимуться на його здібності? Хіба зможе Юкі зі своїм талантом сподобатись їм? Та й інші діти, напевно, вміють більше. А раптом його рівень виявиться занизьким, чи він зробить щось не так? Навіть уявляти було страшно... Але коли Юкі висловив побоювання батькам, ті запевнили, що, звісно, йому все вдасться. І що через вік його не оцінюватимуть надто суворо. 

 ― Проте ти все одно маєш як слід потренуватися, ― додала мати.  

Юкі закивав. 

 ― Авжеж! 

 Якщо ж його талант дійсно сподобається ти високим Стражам, то... це буде чудово!  Юкі щойно в цю мить збагнув, наскільки гарна у нього є можливість. Він крутнувся навколо себе і решту дня ходив, ледь не підстрибуючи.  

Юкі сидів біля вікна, знову і знову тренуючись, і думав про те, наскільки дивно все стало останнім днями. Всі слова про особливість його здібностей змушували пишатися ним, пробуджували мрійливе відчуття дивовижного майбутнього, яке він, однак, досить погано уявляв. Йому лестила цікавість оточуючих, але згодом він почав утомлюватись від того, що вона крутилася навколо одного ― його дару. Юкі були раді бачити однолітки, але дивилися по-іншому, так, ніби він геть змінився після тієї гри. А випадок зі старшими учнями наштовхнув його на нові роздуми. Власне, за що саме Юкі так цінують?