Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь"

його товариша, прудкого коня, перерізували враз його думи, котрі знову звичним намистом низалися в голові його. Вперше випадало йому виконувати таке доручення: їхати бозна-куди, у незаселені степи Украйни! І хто цей Глечик?.. Яка нужда Казимиру[30] до начальника якоїсь ватаги, що називає себе полковником Миргородського полку?.. Йому не об’явлено було нічого втішного ні про характер, ні про силу його, ні про те, які він має зносини і з ким… До чого ж ця обачність, яку треба було мати в розмовах з ним? Нащо перелітати таку далину, щоб тільки доставити йому відомості про події, які непокоять Варшаву? І чим міг бути корисним такий віддалений союзник?.. Подумки досадував він на себе, що не вивідав докладно про це від Бригіти: їй, певно, скільки-небудь були відомими причини такого дивного посольства.

Сонце неквапно прощалося з землею. Мальовничі хмари, охоплені по краях вогненними променями, щохвилини міняючись і розриваючись, летіли повітрям. Сутінки похмуро насували сизу тінь свою і причиняли мало-помалу ставні віконець, що освітлювали світлий Божий світ. Тим часом подорожній наш після довгої степової мандрівки в’їхав у ліс. Роздягнені безжальною осінню дерева просвічували, як решето, і, здавалося, тремтіли від вечірнього холоду. Жовте листя, наче недоїдки й побиті корці від недавньої учти, валялось неприбраним, і лишень шелест його, йдучи лісом, давав знати про присутність у ньому нашого вершника. Крізь оголену вершину лісу темніло небо; різкий вітер піднімався з поля й мчав зажурливі свої волання в гущину лісу. Подорожній мимоволі замислився і зупинив коня свого у ваганнях, що робити, бо дорога зовсім зникла і перед ним стирчав один тільки ліс та незвіданість; як раптом гучний голос «цоб, цоб!» вразив слух його; важко навантажений віз заскрипів, і пара волів з’явилася з-за дерев. Треба уявити себе на місці подорожнього, щоб уповні відчути радість такої зустрічі. Місяць у цей час вирізався на небі. Срібне світло, переплутане тінню від дерев, впало решіткою на землю, освітивши далеко округу, і Лапчинський побачив перед собою кремезного літнього селянина. Сиві, закручені вниз вуса його гордо покоїлися на смаглявому, означеному різкими м’язами обличчі, котре так простодушно відтіняла якась азіатська безпечність. На чорних бровах сріблилась сивина; вогонь вилітав з невеликих карих очей, і у вогні тому висвічувались навперемінки то хитрість, то простодушність. На голові в нього була чорна козацька шапка з синім верхом. Коротенький некритий кожух, затягнутий яснобарвним поясом, служив непроникливими латами від холоду; зверх того убрання на додачу накинутий був звичайний кобеняк з товстого смурого сукна, котрий і понині носять малоросійські мужики. З-за поясу стирчали пищаль[31] і вигнута татарська шабля — зброя, котру в тодішні смутні часи всякий козак, ратник і селянин вважав за необхідність завжди мати при собі.

— Помагай, Боже! — сказав він, зупинивши волів і оголивши увінчану тільки на маківці китицею волосся голову, на знак тієї поваги, яку зазвичай виявляли тоді прості поселяни до ратних людей. Треба нагадати, що Лапчинський, запобігаючи прикростям, яких би він неминуче зазнав від жителів, які не терпіли всього, що тільки носило назву ляха чи належало ляхам, змушений був перемінити ошатний костюм свій на скромне вбрання козацького десятника. Вершник наш відповідав легким нахиленням голови на се привітання:

— Чи не знаєш, земляче, — мовив він з ласкавим виглядом, — чи далеко звідси до Ромоданівського шляху?[32]

— Не зумію, добродію, сказати одразу; зачекайте трошки. — Тут взявся він вираховувати, що виражали пальці, які машинально він загинав. — До Ромоданівського шляху!.. Як би вам сказати… воно не так щоби близько. Треба знати, що козаки наші трохи були перелякалися; хтось приніс чутку, що все шляхетство збирається до нас на Сулу[33] в гості. Похопились здуру й поламали мости; так вам, добродію, щоб не довелося давати великих об’їздів. Утім, Бог його знає: я кажу це тому, що інші кажуть… та, може бути, вибереться й короткий путь; тільки, знаєте, тепер час осінній… тож станеться, що й далеко… Тільки знову ж, як подумаєш, то здається, що й близько. Ось інша справа, якби б були поставлені стовпи на дорозі, які, звісно, самі, добродію, якщо бували в Польщі, зустрічали на тамтешніх дорогах.

Не слід дивуватися протиріччям, що поцяткували монолог нашого поселянина. Крім дійсної невідомості, малоросіяни полюбляли повагатися і в найвідомішій їм справі. Малоросіянин і донині нічого не скаже навмання, але разів з десять виправить себе, а інколи й зумисне заплутає свого слухача так, що той, на подив свій, бачить, що до такого-то місця і далеко і близько.

— Куди ж, принаймні, мені тепер держати путь? — спитав подорожній, втупивши допитливий погляд у свого наставника.

Тут селянин наш оглянув його гарненько з голови до ніг.

— А ви, добродію, хочете тепер їхати?

— Чому ж не тепер?

— Бог з вами! тепер і наш брат, тутешній, хіба вже добре подумавши, поїде. Знаєш, мосьпане![34] таж нам варто тільки проїхати такий час, в який гарний мужик встигне вимолотити півкопи жита, щоб почути собачий гавкіт з мого двору. Все б краще опочити в теплій хаті, а завтра хоч і з Богом!

Від такої пропозиції неможливо було відмовитися подорожньому, котрий, здається, на те тільки й чекав.

— А куди, — спитав дорогою поселянин наш свого майбутнього гостя, — лежить путь вам, мосьпане?

— Їду-тο я далеко, на той бік Ворскли[35], до миргородського полковника Глечика. Що, земляче, чи не знаєш ти його?

— Як не знати цієї старої собаки! А з яких країв Бог несе?

— З великої станиці, що під Лохвицею[36].

— Як же це, добродію, ми не чули нічого про те, щоб станиця була під Лохвицею? — Тут встромив він у нього гострий погляд свій, котрий, здавалось, хотів випитати його душу. — Й те сказати! де вже мужику знати про всі військові справи; до нашої глушини ще й чутки не дійшли про це.

Посланник наш похопився, що не слід втрачати обачності в балачках і з простим селянином, і тому, зібравшись трохи з думками, провадив далі:

— Тобто, ось бачиш, земляче, напевне я ще не можу сказати. У самій-тο станиці я не був, а запорозький сотник Шляйко, що зустрівся під Лохвицею, дізнавшись, що я їду в ці місця, дав мені грамотку до миргородського полковника. Летів він як очманілий; з розпитувань його я нічого не зміг дізнатися напевне. Невдовзі перед тим повернувся я