Читати книгу - "Лист до короля"

відніс йому попоїсти — так, як він мене й просив. Сподівався, що врешті зможу побачити його обличчя. Та де там! Він зняв свої обладунки та шолом, але на обличчі в нього залишалася чорна шовкова маска, через яку було видно лише очі. Дивно, чи не так? Мабуть, він склав обітницю. Ти про це щось знаєш?

— Де ж він подівся? — знову спитав Тіурі.

Трактирник, схоже, трохи розсердився, та все ж відповів:

— Про це я саме й хотів розповісти. Десь о першій чи другій ночі, я вже був у ліжку, несподівано у двері закалатали. Я визирнув у вікно і побачив іще одного Чорного Лицаря. «Відчини! — гукнув той. — У твоєму трактирі зупинився Чорний Лицар з Білим Щитом?» «Так, — обізвався я. — Але ж зараз уже глупа ніч...» -«Відчиняй негайно, бо двері виб’ю!» Я мерщій кинувся відчиняти двері. Переді мною стояв лицар у чорному, як ніч, обладунку, тільки його щит був червоний, як кров. Він суворо запитав мене: «Де Чорний Лицар з Білим Щитом?» «Він спить», — відповів я. «Так розбуди його, маю до нього розмову! Ворушись!» Чесно кажучи, я трохи злякався, тому, не зволікаючи, послухався. Та не встиг і кроку ступити, а той уже спускається. В усіх обладунках, у шоломі, забороло опущене, меч на місці, і білого щита тримає. Спустився, увійшов до кімнати. Чорний Лицар з Червоним Щитом рушив назустріч, вони стали один проти одного, і тоді Чорний Лицар з Червоним Щитом зняв рукавицю й кинув тому під ноги. Лицар з Білим Щитом підняв її й запитав: «Коли?» «Зараз!» — відповів Лицар з Червоним Щитом.

Трактирник змовк, переводячи дух, і завершив:

— Мовчки вони вийшли з трактиру і зникли в лісі.

— Значить — двобій, — сказав Тіурі.

— Схоже на те, — підтвердив трактирник. — Досі жоден не повернувся.

— Отже, вирушили десь о другій? — уточнив Тіурі. -А зараз котра?

— Мабуть, десь о пів на п’яту. Уже світає.

— А в який бік поїхали?

Хазяїн трактиру вийшов з хлопцем надвір і вказав, у який бік попрямували лицарі.

— Проте куди вони могли поїхати, — додав він, — не уявляю.

— Дякую! — на ходу вигукнув Тіурі. — Спробую відшукати їх!

І, перш ніж трактирник встиг щось сказати, юнак підбіг до коня, скочив на нього і зник з очей.

5. Чорний Лицар з Білим Щитом

На сході небо стало рожевим, потім жовтогарячим; от-от зійде сонце. Птахи весело щебетали та виспівували, радіючи новому дню. Лише Тіурі не радів: він був роздратований, бо вже ранок, а він ще й досі не виконав доручення, тож вчасно повернутися не зможе. Він їхав по сліду, залишеному Чорними Лицарями, бо пообіцяв доправити листа й не міг порушити обіцянки. А втім, це не заважало йому невдо-волено бурмотіти. Тіурі кляв Чорного Лицаря з Червоним Щитом за те, що той кинув виклик на герць, а Чорного Лицаря з Білим Щитом за те, що той прийняв виклик, на додачу — їх обох за те, що не залишили чітких слідів і їхали не дорогою, а навпростець через ліс, і тепер його кінь мусив продиратися крізь чагарники.

«Розвиднілось. Мабуть, уже по п’ятій, — міркував хлопець. — Господи, і де ж вони поділися?»

Він уявив, як здивуються лицарі короля Дагоната, коли o сьомій не знайдуть його в церкві. Що подумає король і що подумають його батьки та друзі, коли дізнаються, що в ніч напередодні посвяти він зник хтозна куди? Але тут він пригадав слова незнайомця, зібрався з духом і вирішив, що по-іншому вчинити б не зміг.

Тіурі отямився, коли побачив, що за своїми думками загубив стежину й опинився на відкритій піщаній галявині, яка була геть вкрита слідами! «Які ж із них належали саме тим двом лицарям?»

Хлопець сторожко роздивився довкола: «Здається, тут гарцював цілий загін вершників! Чи не той, який я бачив уночі?» Він пронісся лісом, чагарями, неначе буря, ламаючи гілля, трощачи все на своєму шляху. Тож тепер Тіурі не міг знайти сліди Чорних Лицарів і тому вирішив піти тим шляхом, який вигарцювали вершники.

«А що як вони якось пов’язані з Чорними Лицарями?» — запитував себе Тіурі. І, хоча вже геть розвиднілося, його раптом охопив страх, і він несподівано стривожився більше, аніж у темряві минулої ночі.

Невдовзі Тіурі почув притлумлене іржання й побачив прив’язаного до дерева коня. Це був прекрасний вороний кінь у простому спорядженні. Кінь подивився на нього сумними карими очима і знову жалісно заіржав.

Юнак поплескав коня по загривку і прошепотів:

— Зажди трохи, потерпи, я пошукаю твого хазяїна. Він має бути десь поряд.

Проїхавши трохи вперед, поміж дерев, на блідо-зеленій траві Тіурі побачив щось чорно-біло-червоне... У нього перехопило подих, але, попри це, він миттю скочив з коня й кинувся туди...

Там на траві лежав чоловік у чорному, його обладун-ки були геть пошкоджені й побиті; білий — то був щит, який лежав неподалік, а червоною була його кров. Ті-урі знайшов Чорного Лицаря з Білим Щитом, але той був поранений... Чи мертвий?..

Тіурі опустився на коліна біля лицаря. Той справді був важко поранений, але дихав. На ньому не було шолома, обличчя було заховане під шовковою маскою. Хлопець дивився на нього, тремтячи від хвилювання всім тілом. Проте він опанував себе і вирішив, що має допомогти пораненому, принаймні перев’язати його.

Лицар ледь ворухнувся і прошепотів:

— Хто тут?

— Тіурі нахилився до нього:

— Лежіть спокійно, пане. Я допоможу вам. Де у вас болить?

Юнак помітив, що лицар спостерігав за ним крізь прорізи маски.

— Я тебе не знаю, — вимовив він слабким голосом. -Але радий, що хтось знайшов мене, поки я ще живий. Не переймайся через мої рани, мені вже не допоможеш.

— Не кажіть так, — заперечив Тіурі, обережно звільняючи лицаря від латів.

— Дарма, — прошепотів лицар. — Я знаю, що вмираю.

Тіурі побоювався, що той мав рацію, але не полишав старань і обережно продовжував послаблювати обладу-нок, аби полегшити страждання пораненого. Він відірвав шмат від свого одягу та, як умів, перев’язав рани.

— Дякую, — прошепотів лицар трохи згодом. — Хто ти? І як потрапив сюди?

— Мене звати Тіурі. Я зараз принесу води. Може, хочете пити?

— Не треба, — сказав лицар. — Тіурі. Це ім’я мені знайоме. Чи ти не родич,