Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

class="p1">— Філіп Ґерославський, син Філіпа, народжений року одна тисяча вісімсот сімдесят восьмого у Вільківці, в Прусському Королівстві, у Східній Пруссії, Лідзбарського повіту, від року тисяча дев’ятсот п’ятого російський підданий, чоловік Євлаґії, батько Болеслава, Бенедикта й Емілії, засуджений року тисяча дев’ятсот сьомого до смертної кари за участь у змові з метою замаху на Его Императорское Величество й збройному бунті; ну, в порядку помилування вирок замінено на п’ятнадцять років каторги з позбавленням громадянських прав і секвестром маєтку. Року тисяча дев’ятсот сімнадцятого даровано йому решту вироку, віддаючи приказ на жительство в межах Амурського й Іркутського генерал-губернаторств. Він не писав? Ніколи?

— До матері. Може. Спершу.

— А тепер? Останнім часом? Після сімнадцятого. Взагалі?

Я знизав плечима.

— Мабуть, ви самі добре знаєте, коли й кому він пише.

— Не будь таким зухвалим, юначе!

Я мляво посміхнувся.

— Вибачте.

Він довго до мене придивлявся. На пальці лівої руки комісар мав перстень із якимось темним каменем в оправі з коштовного тунґетиту, з вигравіруваною емблемою Зими; він постукував перснем по поверхні столу, трук, трукк, парні удари були сильнішими.

— Ви закінчили Імператорський університет. Чим тепер займаєтеся?

— Готувався до іспиту на вчений ступінь…

— З чого утримуєтеся?

— Даю приватні уроки математики.

— І багато заробляєте цим репетиторством?

Оскільки я вже посміхнувся, мені лишилося тільки опустити погляд на стиснуті долоні.

— І багато, й мало.

— Ви — частий гість у лихварів, усі євреї на Наливках вас знають. Одному лиш Абіезерові Блюмштайнові ви заборгували понад триста рублів. Триста рублів! Це правда?

— Коли ви вже, Ваше Благородие, скажете мені, в якій справі мене допитують, мені легше буде зізнатися.

Трук, трукк, трук, трукк.

— А може, ви й справді скоїли якийсь злочин, що тут так зі страху упріваєте, га?

— Будьте ласкаві, Ваше Благородие, відчиніть вікна.

Він став переді мною; комісар навіть не мусив спеціально нахилятися, щоб говорити мені просто в вухо, спочатку шепіт, потім буркотливий солдатський тон, а наприкінці майже крик.

— Ви азартні, мій Бенедикте, ви затятий картяр. Усе, що виграєте, просаджуєте, — що заробите, просаджуєте, — що позичите, просаджуєте, — що вижебраєте в приятелів, просаджуєте, — у вас уже немає друзів, — ви вже нічого не маєте, але й це ви просаджуєте, просаджуєте все. Очко, бакара, зимуха, покер, будь-який спосіб добрий. Якось ви виграли половину тартака — й програли тієї самої ночі. Ви мусите програвати, ви не здатні встати з-за столу, поки не програєтеся вщент так, що ніхто з вами не захоче грати. Ніхто вже з вами й не бажає грати, Вєнєдікте Філіповічу. Ніхто вже не хоче вам позичати. Ви заставили усе на два роки наперед. Болеслав вам не пише, то ви пишете йому, благаючи грошей, але він їх більше не надсилає. Батькові ви не пишете, бо батько не має грошей. Ви хотіли одружитися, але ваш невдатний тесть нацькував на вас собак, коли ви заставили й програли посаг своєї нареченої. Бодай би хоч у чоло собі стрельнули, як личить шляхтичеві, але не стрельнете, тьху, такий із вас шляхтич, покидьок!

Я винувато посміхнувся.

Комісар Прайс відсапався, а відтак приязно поплескав мене по плечу.

— Ну, не бійтеся, ми знаємося і з покидьками. Це нічого, що рідний батько цікавить вас десь так, як подагра японського імператора, — зате вас зацікавлять тисяча рублів! Правда ж? Тисячу рублів вас зацікавить, як… ну, вони вас дуже зацікавлять. Ми вам дамо тисячу, а згодом, може, й другу, якщо ви добре впораєтеся. Поїдете відвідати батька.

Тут він замовк, либонь чекаючи на мою відповідь. А позаяк її не дочекався, то повернувся за письмовий стіл, до паруючого чаю (той дещо охолов, тож тепер він його довше й гучніше сьорбав), до паперів і печаток. Масивним пером комісар підписав документ, ударив печатку, доповнив другою, задоволено потер рученята й зручно вмостився в обтягнутому шкірою фотелі.

— Тут маєте пашпорт і направление до нашого представництва в Іркутську, вони вами займуться на місці. Вам негайно придбали квиток, бо завтра виїжджаєте до Москви, інакше не встигнете на той Сибірський Експрес, — сьогодні перше липня, квиток маєте на п’яте, від’їзд о десятій вечора з Ярославського двірця, в Іркутську будете одинадцятого, там вас пересадять до Зимної на Кєжму. Тримайте тисячу, підпишіться. Придбайте собі якийсь одяг, щоб виглядати як людина! Якщо ж вам спаде на думку взяти гроші й усе просадити, — а зрештою, програвайте, аби лише доїхали на береги Байкалу. Ну, підписуйте!

Тисяча рублів. Що вони хочуть, щоб я там зробив? Витягнув із батька прізвища тих, кого він не зрадив на процесі? Але чому з цим до мене звертається Міністерство Зими, а не Внутрішніх Справ?

— Поїду, — сказав я, — відвідаю батька. І що? Це все?

— Поговорите з ним.

— Поговорю.

— А коли поговорите, то й це вже буде гаразд.

— Не розумію, що, Ваше Благородие…

— Він не слав листів, а вас це, звісно, не дивувало, — комісар Прайс відкрив оправлену в сукно й черепахову кістку теку. — Іркутськ нам пише… Він був геологом, чи не так?

— Прошу?

— Філіп Філіповіч вивчав геологію. Він не перестав нею цікавитися і в Сибіру. Мені тут повідомляють… Від самого початку він був дуже близько… його роту залучили до другої чи третьої експедиції, що вирушила туди навесні тисяча дев’ятсот десятого. Більшість загинула від обмороження. Або замерзла на місці. Він вижив. Згодом повернувся. До них. Я в це не вірю, але так мені тут пишуть. Дали наказ, виділили гроші, ну то й посилаю людину. Ваш батько розмовляє з лютими.

Про те, що годі висловити

Моїм життям керує принцип сорому.

Пізнаваний світ, пізнавана мова опису світу, але годі пізнати самого себе. Більшість людей — сливе всі, я гадаю, — до смерти не навчаться мови, якою б могли себе описати.

Коли я кажу про когось, що він боягуз, то це означає, що я вважаю, наче він поводиться боягузливо, — це не означає більше нічого, оскільки я, звичайно, не зазирну йому в глиб душі й не дізнаюся, чи є він боягузом. Проте цієї мови я не можу вжити для опису самого себе: у царині мого досвіду я залишаюся єдиною особою, для якої її слова, вчинки, занедбання є лише блідим і, по суті, випадковим відображенням того, що криється під ними, що становить їхню причину й джерело. Існування отого джерела я зазнаю безпосередньо, натомість частину моїх учинків я взагалі не усвідомлюю, але всіх їх сприймаю неповно й викривлено. Ми завжди останніми довідуємося, яким ідіотом виглядали в товаристві. Ми більше знаємо про