Читати книгу - "Крига. Частини І–ІІ"

Коли ми згодом їхали до Саського й Королівською, повз Парк, мертвий від багатолітньої мерзлоти, й повз колонаду, обвішану бурульками, повз укриті засніженими навісами вежі й собор на Саському Майдані, до Краківського Передмістя, той образ — післяобраз зображення й уяви — знову й знову мене навідував, нав’язливий спогад із неясним значенням, видовисько побачене, але незрозуміле.

Чиновники нишком обмінювалися буркітливими міркуваннями, візник покрикував на необережних перехожих; буря вгамувалася, проте ставало щораз холодніше, подих застигав мені на губах, зависаючи білою хмаркою перед обличчям, спітнілі коні рухалися у хмарах липкої вологи — Королівський Замок дедалі наближався. Перед поворотом на Медову я побачив його над колоною Сиґізмунда: ув’язнений у брилі тьмяного льоду Замок — і велике гніздо лютих над ним. Фіолетово-чорний згусток сягав половини дахів Старого Міста. В погожі дні можна побачити довкола Великої Вежі застиглі в повітрі морозні хвилі. На термометрах бракувало позначок для вимірювання цієї студені. Біля багать на межі Замкового Майдану тримають варту жандарми. Коли з гнізда виморожується лютий, вони перекривають вулиці. Генерал-губернатор установив було тут кордон із драґунів Чотирнадцятого Малоросійського полку, але полк згодом відправили на японський фронт.

Дах Палацу Краківських Єпископів, однак, залишався вільним від крижаного наросту. У фліґелі з боку вулиці Сенаторської надалі містилися елеґантні крамниці — електричні рефлектори освітлювали рекламу Эксклюзивных Деликатесов Ніколая Шелєхова й чаїв Московського Торгового Дому Сєрґєя Васільєвіча Пєрлова, — проте головне крило з боку Медової, під рококовим вінцем і в пілястрах з коринтськими капітелями, належало Міністерству Зими. Над обома проїздами-ворітьми висіли чорні двоголові орли під коронами Романових, інкрустовані оніксовим тунґетитом.

Ми в’їхали у внутрішній двір, полоззя саней заскреготіло по бруківці. Чиновники вийшли першими, Іван відразу зник у дверях, начепивши на носа пенсне; Кіріл зупинився на сходах, на порозі, й озирнувся на мене. Я відкрив рота. Він підняв брову. Я опустив погляд. Ми увійшли.

Сторож забрав мого кожуха й шапку, а воротар підсунув велику книгу, до якої я мусив записатися у двох місцях. Але перо випадало мені із закоцюблих пальців. «Я можу вписати за вельможного пана». «Ні, я, я сам». — Неписьменне поспільство також відвідує передпокої начальства Зими.

Усе тут сяяло чистотою: мармур, паркет, скло й кришталь, і веселкове крижлізо. Кіріл провів мене парадними сходами, через два секретаріати. На стінах, під портретами Ніколая II Алєксандровіча й Пєтра Раппацкого, висіли сонячні краєвиди степу й лісу, весняного Санкт-Петербурга та літньої Москви тих часів, коли весна й літо ще мали до них доступ. Персонал не підводив голів з-понад столів, але я бачив, як радники, референти, канцеляристи й писарі крадькома стежили за мною, а відтак обмінювалися кривими поглядами. Чи колись закінчувався час їхнього урядування? Ні, Міністерство Зими ніколи не спить.

Надзвичайний комісар Прайс В. В. займав обширний кабінет зі старовинною піччю і непрацюючим каміном, високі вікна виходили на Медову й Замковий Майдан. Коли я увійшов, розминувшись на порозі з Іваном, який, мабуть, уже повідомив про мій прихід, пан комісар порався біля самовара, спиною до входу. Він сам мав фіґуру самовара: опецькуватий, грушоподібний тулуб і невелика лиса голова. Комісар рухався з бурхливою енерґією, його руки пурхали над столом, ноги не спинялися в танці, крочок ліворуч, крочок праворуч, — я був упевнений, що він наспівує під носа, що він нишком посміхається, що з рум’яного обличчя на світ поглядають веселі очиці й не морщиться гладке чоло комісара Зими. Оскільки він не обертався, я стояв біля дверей, заклавши руки за спину й дозволяючи теплому повітрю заповнювати легені, омивати шкіру, розтоплювати стужавілу в жилах кров. У кабінеті було майже гаряче, велика, барвисто розмальована майолікова піч ніколи не вистигала, шибки врешті так запітніли, що я бачив крізь них переважно розмиті веселки вуличного світла, які дивовижно розливалися й зливалися на склі. Це питання великої політичної ваги — щоб у Міністерстві Зими ніколи не було зимно.

— Ну й чому ж ви не сідаєте, Вєнєдікте Філіповічу? Сідайте, сідайте.

Рум’яне обличчя, веселі очка.

Я сів.

Гучно зітхнувши, він опустився у крісло на своєму боці столу, тримаючи в руках горня з паруючим чаєм. (Мене не почастував). Він тут урядував віднедавна, стіл був не його, комісар виглядав за ним, як дитина, яка грається у міністра, мабуть, змінив би меблі. Певно, його щойно прислали, прислали його, надзвичайного царського комісара, — звідки? З Петербурга, з Москви, з Єкатеринбурга, з Сибіру?

Я глибоко вдихнув.

— Дозвольте, Ваше Благородие… Мене заарештовано?

— Заарештовано? Заарештовано? Та як ви могли про щось таке подумати?

— Ваші службовці…

— Мої службовці!

— Коли б я отримав повістку, то, напевно, б і сам…

— Вас не досить увічливо запросили, пане Ґерославський? — він, що дивно, правильно назвав моє прізвище.

— Я гадав…

— Боже мій! Заарештовано!

Комісар засапався.

Я зчепив пальці на колінах. Становище гірше, ніж я думав. Мене у тюрьму не посадять. Високопоставлений царський службовець хоче зі мною п о г о в о р и т и.

Він почав виймати з письмового столу папери. Вийняв товсту пачку рублів. Вийняв печатку. Піт стікав по мені під білизною.

— Та-ак. — Прайс голосно відсьорбнув чаю. — Прошу прийняти мої співчуття.

— Про що ви?

— Минулого року померла ваша мати, чи не так?

— Так, у квітні.

— Ви залишилися самі. Це прикро. Людина без сім’ї, вона як… ну, самотня вона. Це зле, ой як зле, — він перегорнув сторінку, сьорбнув, перегорнув наступну.

— У мене є брат, — пробурмотів я.

— Так-так, брат на іншому боці земної кулі. Куди ж це він виїхав, до Бразилії?

— Перу.

— Перу! Що він там робить?

— Церкви будує.

— Церкви! Напевно, часто пише.

— Ну, частіше, ніж я.

— Це гарно. Тужить.

— Ясно.

— А ви не тужите?

— За ним?

— За родиною. Коли востаннє озивався ваш батько? — Аркуш, аркуш, ковток чаю.

Батько. Я знав. Про що б іще могло йтися?

— Ми не листуємося, якщо ви про це питаєте.

— Це фатально, фатально. Вас не цікавить, чи він взагалі живий?

— А живий?

— О! Чи Філіп Філіповіч Ґерославський живий! Чи живий він! — Комісар аж підхопився з-за свого опереткового письмового столу. Біля стіни на легенькій підставці з мокрого крижліза стояв великий глобус, на стіні висіла мапа Азії та Європи; він покрутив того глобуса, ударив п’ястком по мапі.

Коли він знову на мене поглянув, на пухкому обличчі не залишилося й сліду нещодавніх веселощів, темні глаза дивилися з клінічною увагою.

— Чи живий він, — прошепотів комісар.

Він підняв зі столу пожовклі папери.