Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

- Мітіро, ви довгий час були без свідомості - обережно промовив лікар, не відриваючи погляд від планшету. Чому він мене назвав Мітіро, і чому я знову розумію цю китайську? - Ваші аналізи в нормі, ви можете відчувати слабкість в тілі, через відсутність рухів і слабкий тонус м'язів - продовжив він свою доповідь, а я продовжив дивуватися мові, яку він використовує і, яку я чомусь розумію.
- Ви пам'ятаєте, що сталося? - на що я заперечливо покрутив головою і тут же скорчив гримасу від болю, краще б говорив - Краще поки менше рухайтесь. Ваша родина потрапила в автокатастрофу. Ви майже не постраждали. Ви дивом обійшлися лише  численними забоями і струсом мозку. В лікарню потрапили без свідомості, ми стабілізували ваше...
- Моя родина? - запитав я чомусь англійською, мені здавалося, що української він не зрозуміє.
- Так. Ваш батько і матір. Компанія вашого батька взяла на себе ваше лікування... дивно в картці вказано, що ви розмовляєте японською, чому ви говорите англійською, ви розумієте, що я говорив до того? - відповів він уже англійською, останню фразу знову вимовивши ки... японською.
- Так, я в більшості розумію, про що ви. Мої батьки, компанія батька, що ви маєте на увазі?
- Ви пам'ятаєте, що було до аварії? Можливо через пережитий стрес і травму голови, вам важко все згадати?
- Я не пам'ятаю нічого, ні аварії ні до.

Лікар повідав мені історію, наче зачитував сюжет із фільму, а не мого минулого. Він говорив японською, я розбирав всі його слова, але нічого не міг зрозуміти. Про що це він? Зі слів дока, я Аокі Мітіро. Прибув літаком разом зі своєю матір'ю з Німеччини, ми були біженцями з України. Батько, японець, директор в японській компанії, поїхав забирати мене і матір з аеропорту. По дорозі назад, через сильну зливу, в нашу машину врізалась вантажівка. Жахлива автотроща, машину зім'яло в суцільний клубок металу і пластику. Водій вантажівки і двоє дорослих, з легковика, загинули на місці. Пасажир, тобто я, залишився живий. Навіть переломів не було, але був без свідомості. Після катастрофи компанія батька, перевела мене в приватну клініку, де я проходив лікування. Зам. директора, брат батька, взяв на себе всі документальні процеси. Наскільки я зрозумів, він оформлює опікунство. Лікар говорив ще, але я уже не чув його. Я не розумів, про що він. Мене злило те, що я не відчуваю контролю на ситуацією, я не розумів де я.
Від вилитої на мене інформації мені захотілося стулити йому рота і прокричати "ти що божевільний?" Натомість я лиш піднявся, не зважаючи на біль по тілу, сів на ліжку. Дивився на свої руки. Вони були худі і малі. Невже я так схуд на лікуванні? Я став розстібати лікарняну сорочку, що була на мені.
- Я хочу це зняти! Зніміть її! 
Лікар здивовано поглянув на мене. Навіть не знаю, що його більше здивувало, те що ще донедавна тіло-овоч тепер так жваво рухається і вимогливим голосом щось просить, чи те що я відчайдушно намагався здерти із себе верхній одяг. Все ж він допоміг мені зняти сорочку. Я сидів витріщивши очі роздивлявся своє тіло. Ось він я. Ось мої забиті татуюваннями рукави, ось мої шрами. Я пам'ятаю кожен. Де і коли я їх отримав. Цей поріз збоку живота коли мені діставали звідти уламок від зірваної БМП. Ось цей біля ключиці - від кульового поранення. Справа на груді поріз від того, що побратим ножем тоді мені розрізав одяг і підрізав трошки мене - дурень! Для того ж є ножиці в аптечці! Я водив руками по тілу, проводив пальцями по своїх татуюваннях. Все це моє, я пам'ятаю все, але не тіло. Я так схуд? Ні, я наче менший, худорлявіший і менший, малий. Навіть мій пупок виглядав дивно, не має родимки біля нього. Що це зі мною?
- Ваші шрами не від цієї аварії. Певно отримали ви їх ще в Україні, все ж там відбувалися жахливі речі. Повірити не можу, що такі події мають місце в 21 столітті...
- Лікарю, зачитайте мою картку! Зачитайте мої особисті дані!
Він явно не очікував такого прохання, але поклацавши мить в своєму планшеті, прочитав:
- Мітіро Аокі. 2007 року народження. Народився в Україні, м. Київ. Батьки. Освіта. Володіє японською, українською і англійською мовами. Зріст 175. Вага 61 кг. Група крові ІІ. Автокатастрофа. 02 квітня 2023 року. Приблизний час 10 ранку. Стан стабільний...
- Який зараз рік? Дата? 
- Сьогодні у нас 12 квітня 2023 року...
- Тобто мені 16 років?
- 15, через декілька місяців 16. У вас схоже великі провали в пам'яті. Таке можливо враховуючи обставини, які вам довелося перенести. Пам'ять з часом буде повертатися. Зараз у вас буде курс реабілітації. Проведемо додаткові аналізи. Ми сповістили вашого опікуна, що ви отямилися. Вам буде призначено спеціальне харчування... 
Бла бла бла. Він сухо говорив непотрібну мені зараз інформацію. Я ж уже давно поринув у власні роздуми. Я впав назад на подушку, дивися у стелю всіяну чорними крапочками. В ніч з першого на друге квітня ми готувалися на вихід. Штурм почався близько 3 години ранку, другого квітня. Останнє, що пам'ятаю, я кляв всратий танк.
Все, що він зачитав. Ім'я, прізвище. Вік і група крові. Місце народження. Імена і прізвища батьків, вага і зріст. Це все не моє. Що це сон? Чистилище? Моя версія раю? Ні, тоді б лікар був би привабливою пишногрудою японкою. Дурень, які зараз жарти. Потрібно зрозуміти ситуацію. Оцінити обстановку. Я повинен... спершу переконатися, що це все насправді.
Решту дня я провів у спробах рухатися, мене годували, робили аналізи. Я заснув виснаженим і не маючи відповідей на свої запитання. 

...

Ми несемося польовими дорогами на старенькому позашляховику, в дзеркалі я бачу, як снаряди падають позаду розриваючись. Машина не їде, а летить. Я біля водія, позаду поранений боєць, який на кожній нерівності дороги стогне від болю. Через хвилину стихло. Вибрались. Друже не жени ти вже так машину, рухаємось впевнено на стаб-пункт.Хвилину спокою перервав різкий спалах праворуч. Лобове скло вкрилося павутинами тріщин. В машині стало гучно, чулося гуркіт мотору і шум вітру. Тіло водія в мить обм'якло. Я рефлекторно схопив кермо, щоб ми не влетіли в посадку вздовж якої їхали. Другою рукою намагаюся вибити передачу. Вдалося, ми ще деякий час котилися на холостих за інерцією, машина зупинилася. 
- Ти як? Що з тобою? - тормошив я за плече водія. Його голова відкинулася на бік, осколок вибив йому половину черепа, пустий погляд застигнув на його обличчі...