Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

Я прийшов до тями. Відчуваю своє тіло і біль по ньому. Я бачу яскраве світло, ще навіть не відкривши повіки воно ріже мені по очах. Треба зібратися, повільно відкрити очі і роздивитися. Чому ж це так важко? На вії наче хтось гирю причепив. Повільно, по міліметру... Ні, це жахливо. Світло пече мої зіниці. Як же я стомився, трішки відпочину, я лиш ще трішки відпочину і встаю... Розум провалився в сон. Жахливий сон, я знову бачив смерті свої побратимів, моторошне шоу із вирізками найгірших спогадів у житті, а у фіналі - дуло танка, який робить постріл. Настільки гучний і реалістичний сон це був, що я в мить прокинувся. Відчуваю, як холодний піт стікає по моїй скроні, від реалістичності сну я хотів підскочити на ліжку, але малий рух і біль тисяч голок по всьому тілу дав мені зрозуміти, що відірватися від подушки поки то справа не для мене. В кімнаті були сутінки. Все навколо здається нечітким і розмитим. Навіть за таких умов мені потрібен був час, щоб очі звикли до світла. Я дивився, дивився прямо у білу стелю оздоблену чорними крапочками, наче зоряне небо тільки в інверсії. Я дослідив кімнату, настільки це було можливо, рухаючи очима. Праворуч, позаду від мене, вікно. Через відкриті жалюзі пробивалося легке світло, на дворі вечоріло. Ліворуч якесь медичне приладдя - певно монітор серцебиття, хоча не було специфічного звуку тікання, як у фільмах. Поруч стояв штатив на якому висів пластиковий пакет з прозорою рідиною - зрозуміло, крапельниця. В повітрі витали запахи дезінфектора і ліків. Чути розмови персоналу десь в коридорі.
Так-с, наступний крок моїх досліджень потребує неабияких зусиль. Тіло важке, неслухняне. Навіть повернути голову – неабияка задача. Кожен рух – це тортура. Біль розповсюджується по всьому тілу, від кінчиків пальців до маківки. Все ж, здолавши біль, я зміг трошки озирнутися. Стерильна біла кімната лікарні. Світло від нічної лампи ріже по очах, змушуючи щулитися. Лежу я  на жорсткому лікарняному ліжку, вкритий білим простирадлом. Хочеться пити, хоча не це зараз головне. Потрібно поворушити кінцівками, я відчуваю, що вони є, вони на місці. Хоча хлопці казали, що важко звикнути до втрати кінцівки. Кажуть, їх все життя переслідує відчуття, що рука якої давно вже немає, болить або свербить. Треба спробувати.  Кожен рух віддає гострим болем у всьому тілі. М'язи ніби перетворилися на розбиті шматки скла. Але рухаються, я бачу як рухається рука під простирадлом, я поворушив ногами. Чудово. Непомітний рух для всього людства - величезна перемога особисто для мене. Чудово, я живий і цілий - це головне, а зараз ще трішки відпочину. Як я хотів би лягти на прохолодну весняну травичку. Розум повільно провалився в сон, в думках лиш радість від того, що живий.

...

Серце колотилося в грудях, як скажений птах. Кожен м'яз напружений до межі. Кожен звук, кожен подих здавалися настільки гучними, що аж ніби лунали в самій голові. 
- Рухаю праворуч! Крий! - я відштовхнувся від землі і побіг, відчуваючи, під ногами суху, наче скам'янілості, землю. Заскочив за бруствер, припав до землі. Позаду чулися короткі, різкі черги. Повітря було наповнене запахом пороху і гару. Я обернувся.
- Друже! - показую йому зжату в кулак гранату - Осколки! -  вигукнув я і кинув її в окоп противника. Вибух оглушив, курява ще не встигла осісти, як ми з побратимом кинулися вперед, намагаючись скористатися моментом. Просуваємося в глибину окопів, кожен поворот обіцяв нову небезпеку. Серед канонади черг я вловив легкий, специфічний, наче вибух петарди звук. Такий буває коли кидають гранату і спрацьовує капсуль детонатор, тоді є декілька секунд до вибуху.
- Чека! Він "гріє" нам гранату - встиг вигукнути,  відчув сильний поштовх в спину. Побратим відштовхнув мене подалі.  Вибух оглушив, пилюка застилала очі, я кашляв, намагаючись розплющити повіки.
- Друже! Ти як? Друже! - кричав я, але відповіді не було. Коли пил трохи осів, я побачив його. Лежав нерухомо, обличчя спокійне, ніби він просто заснув....

...

Прокинувшись, я ривком майже піднявся на ліжку, але від різкого болю зціпив зуби аж до скреготу. Не відразу помітив жіночку, яка з переляку відсахнулася від мене наче від прокаженого. Це була невеликого росту жінка, з чорнявим волоссям під каре. Одягнута була вона в світлу, майже білу форму з легким відтінком блакитного. На шиї був якийсь бейдж. Певно медсестра. Вираз обличчя був зляканим і здивованим. Її риси обличчя були дещо дивними для мене, вона була дуже схожа на азіатку.

- Нарешті ви прокинулись? - проговорила вона, прийшовши до тями явно швидше чим я. Нагнулася до мене допомагаючи положити голову назад на подушку. В руці вона тримала складений декілька разів рушничок і протирала мені по чоло. Я знову прокинувся в холодному поту.

- Як ваше самопочуття? - знову, вже дещо лагідніше проговорила жіночка.
Так я при тямі, і почуваюся значно краще чим вчора, от лиш я взагалі не розумію, що вона запитує. Вона говорить китайською? Стоп! Я явно чую, що говорить вона не українською, не англійською і, прости господи, не російською, але я зрозумів про що вона запитує.

- Ви були без свідомості довгий час. Вам не можна зараз сильно напружуватися. Я  покличу до вас лікаря - я впевнений, що говорила вона це все мовою, яку я не знаю, але ж чомусь розумію. Ще декілька хвилин вона займалася мною, допомогла випити води, поправляла мені подушку, змінила крапельницю. Щось робила біля приладу, який стояв поруч і вийшла. Я, трохи подумавши вирішив повторити її слова. Так, вийшло не дуже. Голос був хриплим і приглушеним, язик не хотів слухатися, але як для першого разу, мені здається, я навіть непогано вимовив її першу фразу.

За декілька хвилин в палату зайшов чоловік в білому халаті. Середнього зросту, довге чорне волосся здавалося перекриває його окуляри. Він уважно щось вивчав на планшеті. Зовнішність його була також азіатська. Можливо в госпіталь прибула якась команда волонтерів із Азії для допомоги?