Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

— Ти не зауважив нікого незнайомого відтоді, як я пішов, і доки ти не зачинився?

— Гадаю, що ні. Близько дев'ятої швейцар, як завжди, замкнув двері, — він подав мені яйця з шинкою. — Хто її убив?

— Не знаю, — я раптом утратив апетит. Уся ця ситуація починала виглядати доволі кепською. Я знав Ретніка. Він був хлопцем, який, по суті, хапається за соломинки. Якщо у мене не буде неспростовного алібі, яке переконає це недоумкувате дитя, він накинеться на мене.

— Але ти міг її пропустити, правда ж?

— Мабуть, так. Я не дивився через вікно увесь час.

Увійшли двоє чоловіків і замовили сніданок. Вони запитали Сперроу, що відбувається. Поглянувши мигцем на мене, він сказав, що не знає. Один із чоловіків, огрядний тип у джинсовій куртці а-ля Марлон Брандо, сказав:

— Когось убили. Ззовні стоїть санітарна машина.

Я відсунув тарілку вбік. Просто не міг зараз їсти. Допив каву і зісковзнув із табуретки.

Сперроу сумно поглянув на мене.

— Щось не так, містере Раян?

— Просто забагато, мабуть, — відповів я. — Запиши на мене, — і вийшов на вулицю.

Кремезний коп наблизився до мене.

— Куди це ви намірились іти? — з вимогою в голосі запитав він.

— Назад у свою контору, — відказав я. — Вас це якось хвилює?

— Коли лейтенант буде готовий говорити з вами, я вас про це повідомлю. А поки підіть сядьте в одну з наших машин.

Підійшовши до однієї з поліцейських автівок, я сів на заднє сидіння. Сорок із гаком людей почали витріщатися замість карети «швидкої» на мене. Запаливши сигарету, я спробував їх ігнорувати.

Я сидів, курячи та дозволяючи своєму розумові працювати над минулим і теперішнім, не даючи йому рухатись у майбутнє. Що більше я обдумував своє становище, то менше воно мені подобалось. Було таке відчуття, що я потрапив у пастку.

Приблизно через годину вийшло двоє інтернів, несучи носилки. Китаянка під простирадлом виглядала такою маленькою, як дитина. Натовп видав звук, звичний для юрби, коли вона болісно вражена. Інтерни повантажили носилки у карету «швидкої» і поїхали геть. Кілька хвилин опісля вийшов лікар, сів у своє авто й зник услід за «швидкою».

Після ще одного тривалого очікування вийшли хлопці з відділу вбивств. Один із них подав знак кремезному копові, котрий наглядав за мною. Посідавши у свої машини, вони усі поїхали геть.

Кремезний коп відчинив двері авто й тицьнув у мене великим пальцем.

— Давай ворушися, — сказав він. — Лейтенант хоче тебе бачити.

Щойно я ступив на тротуар, Джей Вейд, промисловий хімік, контора котрого містилася одразу ж коло моєї, вийшов із авто. Він приєднався до мене у ліфті.

Вейд був років на три чи чотири молодшим за мене: високий, атлетичної будови, із короткою стрижкою, засмаглим обличчям і жвавими очима. Час від часу ми зустрічалися, залишаючи наші контори, і разом спускалися ліфтом до автівок. Він видавався нормальним хлопцем і, як і Сперроу, цікавився моїм життям. Гадаю, навіть найшанованіші люди не здатні опиратися так званому шикові життя детектива. Він часто запитував про мої тривоги, і за той короткий час, поки ми спускалися у ліфті та прямували до своїх авто, я годував його тими ж брехнями, що й Сперроу.

— Що трапилося? — запитав Вейд, коли ліфт почав повільно підніматися на четвертий поверх.

— Сьогодні вранці у своїй конторі я знайшов мертву китаянку, — сказав я. — Копи дуже збуджені через це.

Він витріщився на мене.

— Мертву?

— Хтось застрелив її.

Ця інформація перевернула його свідомість.

— Ви хочете сказати, що її вбили?

— Еге ж.

— Оце так! Заради всього святого!

— Саме це я й повторюю відтоді, як знайшов її.

— Хто її вбив?

— Ех! У тому й питання! О котрій годині ви вчора пішли зі своєї контори? Коли я йшов, ви ще були на місці.

— Близько дев'ятої. Швейцар саме замикав двері.

— Ви не чули пострілу?

— Заради бога... Ні!

— Коли ви йшли, то не зауважили, чи було увімкнене світло в моїй конторі?

— Ні, не було. Наскільки я чув, ви пішли близько шостої.

— Саме так.

Тепер я починав хвилюватися. Виходить, китаянку вбили після дев'ятої. Моє алібі видавалося ще менш переконливим, ніж мокра курка погожого дня.

Ліфт зупинився на четвертому поверсі. Ми вийшли. Із моєї контори виходили швейцар і сержант Палскі. Швейцар поглянув на мене так, наче я був двоголовим чудовиськом. Вони рушили ліфтом униз.

— Що ж, гадаю, ви будете зайняті, — сказав Вейд, дивлячись на копа, котрий стояв біля дверей моєї контори. — Якщо я зможу чимось допомогти...

— Дякую. Я вам повідомлю.

Залишивши його, я пройшов повз копа й увійшов у приймальню. Крім обгорілих сірників на підлозі та недопалків сигарет де завгодно, але не у попільничці, кімната мала самотній вигляд. Я увійшов у свій кабінет.

За моїм столом сидів лейтенант Ретнік. Він оглянув мене звичним пильним поглядом поліцейського, коли я увійшов, а тоді рукою вказав мені на крісло для клієнтів.

На спинці крісла залишилася пляма засохлої крові. Мені не хотілося торкатись її, тож я сів на підлокітник.

— У тебе є дозвіл на носіння зброї? — запитав він.

— Так.

— Який у тебе пістолет?

— Поліцейський серії ест спешіал тридцять восьмого калібру.

Ретнік поклав руку долонею догори на книгу записів.

— Давай.

— Пістолет у правій верхній шухляді.

Він довгенько дивився на мене, а тоді забрав руку.

— Його там немає. Твій стіл я оглянув.

Я опирався спокусі витерти цівку холодного поту, що почала текти по задній частині моєї шиї.

— Але він повинен там бути.

Лейтенант витягнув із коробочки зі свинячої шкіри сигару, зняв обгортку, проколов сигару кінчиком сірника, а тоді запхнув її в рот. Увесь цей час його маленькі жорстокі очі дивилися на мене.

— Її було застрелено з пістолета тридцять восьмого калібру, — сказав він. — За словами лікаря, вона померла близько третьої години сьогодні вранці. Послухай, Раяне, чому б тобі не зізнатися? Що ця жовтошкіра мала у своїй сумочці?

Намагаючись зберігати свій голос спокійним, я сказав: