Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

які перевозили деревину, сандалове дерево або яловичину. Виникли маленькі підприємства, що вчепилися в місто, немов лишайник у скелі. Тут з’явилася школа, кілька церков із різними віросповідуванням та архітектурою. Було зведено досить багато цегляних і кам’яних будинків, а ще більше — дощаних та бляшаних побудов. Поступово відкрилися різні магазини, ратуша, навіть філіал фірми «Далґеті», що консультувала фермерів і допомагала їм у пошуку клієнтів. І паби. Багато пабів.

Від самого заснування поселення в Партаґезі існувало переконання, що всі важливі речі стаються деінде. Новини із зовнішнього світу стікалися сюди, як краплі дощу, що скапували з дерев: якийсь фрагмент тут, чутка там. Коли 1890 року проклали телеграфну лінію і в декого з’явилися телефони, новини почали надходити частіше. 1899 року місто навіть послало війська в Трансвааль і зазнало певних утрат. Та здебільшого життя в Партаґезі було схоже на інтермедію, в якій нічого поганого чи дивовижного статися не могло.

В інших містах західного узбережжя траплялося всіляке. У містечку Калґурлі, наприклад, розташованому за сотні миль у глиб країни, були підземні золоті жили, вкриті кіркою пустелі. Чоловіки приходили туди з тачкою та ковшем для промивки золота, а покидали місто в автомобілі, за який розраховувалися самородком розміром з кішку. У Калґурлі навіть частина вулиць мала іронічні назви, як, наприклад, Крез[2]. Світ потребував того, що було в Калґурлі. Партаґез міг запропонувати лише деревину та сандалове дерево — дрібнички порівняно з можливістю швидкого процвітання, як у Калґурлі.

А 1914 року все змінилося. У Партаґезі виявили те, чого так потребував світ. Чоловіки. Молоді, здорові парубки. Чоловіки, котрі провели все своє життя важко працюючи: розмахуючи сокирою або за плугом. Чоловіки, котрі повинні були загинути в розквіті сил на бойових вівтарях іншої півкулі.

Якщо 1914-й асоціювався лише зі стягами та запахом шкіри в нових мундирах, то рік по тому життя змінилося. Це вже була не інтермедія. Замість повернення любих та здорових чоловіків і синів, жінки почали отримувати телеграми. Папірці випадали із закляклих рук і розвівались пронизливим вітром. У них ішлося про те, що хлопчики, яких вони годували грудьми, купали, лаяли та оплакували… їх більше не було. Партаґез приєднався до решти світу пізно, і це приєднання було надто болючим.

Звичайно, що втрата дітей завжди є річчю, яку потрібно пережити. Ніхто не гарантував, що дитина народиться живою чи проживе довге життя. Природа допускала тільки здорових та щасливчиків у цей рай на землі. Загляньте під обкладинку будь-якої сімейної Біблії, і ви переконаєтеся в цьому. Кладовища також розповідали історії дітей, які через укус змії, лихоманку або невдале падіння з возика нарешті піддалися маминим «т-с-с, тихіше, дитинко». Діти, що вижили, звикали до того, що накривати на стіл потрібно на одну тарілку менше, як і до того, що потрібно було посуватися, коли з’являлися нові брати чи сестри. Як на пшеничних полях, де більше зерна сіють, ніж може дозріти, Бог, схоже, щедро роздавав дітей, а потім забирав їх згідно з лише Йому зрозумілим божественним календарем.

Міське кладовище завжди правдиво все записувало, і його надгробки, деякі з котрих похилилися й мали вигляд кривих, почорнілих зубів, відверто розповідали історії життів, що їх забрали хвороби, вода, дерев’яні колоди або навіть удар блискавки. Але 1915 року кладовище почало щось недоговорювати. Хлопці та чоловіки з міста й околиць помирали, а воно мовчало.

Правда була в тому, що молоді тіла лежали десь у болотах на чужині. Влада зробила те, що могла: могили рили там, де дозволяли умови та командир батальйону; докладалося багато зусиль, щоб ідентифікувати зібрані частини тіла, і якщо розпізнавали рештки солдата, то його ховали з почестями. Велися записи. Пізніше робили фотографії могили, а за два фунти один шилінг шість пенсів родина могла придбати офіційний бронзовий медальйон[3]. Ще пізніше з’явилися військові меморіали, та не на честь втрачених життів, а на славу перемозі, що була здобута тими втратами, наголошуючи, як добре бути переможцем. «Непереможні, але мертві, — бурмотів дехто. — Гріш ціна такій перемозі».

Місто без чоловіків мало вигляд швейцарського сиру без дірок. Хоча офіційного призову не було. Ніхто не змушував їх вирушати на війну й боротися.

Найжорстокіший жарт зіграла доля з тими, кого всі називали «щасливчиками», бо вони ж повернулися додому: назад до дітей, яких святково одягали на честь прибуття татка, до собаки, якому також прив’язували стрічку до ошийника, щоб і він міг приєднатися до свята. Собака зазвичай першим помічав, що було щось не так. І не тому, що чоловіку бракувало ока або ноги. Здавалося, він пропадав безвісти, причому тоді, коли його тіло було поруч із сім’єю. Як, наприклад, Біллі Вішарт із Седлерз Мілл, у котрого було троє малят та чудова дружина, про яку можна тільки мріяти. Так от, після того як цей чоловік отруївся газом на полі бою, він більше не міг тримати ложку, не розливаючи суп по всьому столу. Не міг упоратися з ґудзиками, адже в нього трусилися руки. Коли він залишався з дружиною наодинці вночі, то не роздягався, а просто згартався в клубок на ліжку й плакав. Або молодий Сем Довсет, що вижив під час першої висадки на Ґалліполі, але втратив обидві руки й половину обличчя на Бюллекурі. Його овдовіла мати не спала ночами, переживаючи, хто ж піклуватиметься про її маленького хлопчика, коли вона помре. Жодна дівчина в тому районі не настільки дурна, щоб зв’язатися з ним. Чогось тут бракувало. Щось упустили.

Протягом тривалого часу, люди мали розгублений вигляд, ніби гравці в грі, у якій раптом змінили правила. Усі намагалися радіти, що хлопці не загинули марно: вони були частиною величної боротьби за права. Іноді це вдавалося, і люди проковтували сердитий відчайдушний крик, що cилкувався вирватися з їхніх глоток, наче із пташиного зоба.

Після війни люди намагалися виправдати тих, хто, повернувшись, занадто захопився випивкою чи бійками, або тих, хто не міг втриматися на роботі довше кількох днів. Певною мірою в місті трохи відновився бізнес. Келлі все ще тримала бакалійну крамницю. М’ясником і досі був старий Лен Бредшоу, хоча Лен-молодший горів бажанням посісти його місце. Люди помічали це з того, як він намагався зайняти більшу частину прилавка, коли нахилявся за шматком м’яса на відбивні чи свинячою щокою. Пані Інкпен (яка, здавалося, не мала християнського імені, хоча віч-на-віч її сестра кликала жінку Попсі) взяла на себе кузню після того, як її чоловік, Мак, не повернувся з Ґалліполі. Її обличчя