Читати книгу - "Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті"

Хай там як, Карлотта Адамс поводилася доволі природно. То була скромна дівчина з приємним тихим голосом. Тепер, скориставшись можливістю бути в безпосередній близькості від неї, я взявся уважніше вивчати її. Безперечно, в ній був певний шарм, але радше зі знаком «мінус». Він виражався у відсутності якоїсь риси, що виділялася, звертала на себе увагу. Карлотта була втіленням м’якої злагодженості. Навіть її зовнішність була непримітною. М’яке темне волосся, очі блідо-блакитні, майже безбарвні, бліде обличчя та рухливий і чутливий рот. Таке обличчя вам сподобається, але навряд чи ви впізнали б його, зустрівши дівчину в іншому одязі.

Її, здавалося, задовольняли люб’язність та схвальні приповідки Джейн. Як і будь-яку дівчину, подумав я, і тоді, саме тієї миті сталося дещо, що змусило мене переглянути свої поспішні висновки.

Карлотта Адамс поглянула на Джейн Вілкінсон, яка сиділа по той бік столу і саме повернулася до Пуаро, щоб сказати йому щось. Карлотта зацікавлено вивчала акторку, здавалося, вона цілеспрямовано оцінювала її, і водночас мене вразила достеменна ворожість у цих блідо-блакитних очах.

Можливо, це моя уява. А може, справжнісінька професійна заздрість. Джейн була успішною акторкою, що добилася визнання, тоді як Карлотта лише починала підніматися щаблями.

Я подивився на інших трьох присутніх. Містер і місіс Відберн? Як щодо них? Чоловік був високий, зовсім худий, а жінка — повновида білява щебетуха. Вони виявилися заможними людьми з тягою до всього, що стосувалося сцени. Власне, вони не бажали обговорювати жодну іншу тему. На їхній превеликий жаль, через мою нещодавню відсутність в Англії вони визнали мене не надто поінформованим співрозмовником, і зрештою місіс Відберн повернулася до мене своїми широкими плечима й більше не згадувала про моє існування.

Останнім гостем був смаглявий молодик із життєрадісним обличчям, який супроводжував Карлотту Адамс. Із самого початку у мене закралися підозри, що він не настільки тверезий, як мав би бути. Коли він випив ще трохи шампанського, це стало очевидно.

Здавалося, він страждав від глибокого почуття провини. Першу половину вечері він провів у похмурій тиші. Та потім вилив свою душу переді мною, напевно, під враженням, що я один з його найдавніших друзів.

— Що я хочу сказати… — говорив він. — Це не так. Ні, друзяко, усе не…

Я навмисно оминаю певну невиразність його слів.

— Я хочу сказати… — продовжував він. — Я питаю тебе? Тобто, візьмімо дівчину, що, скажімо, усюди пхає свого носа. Тиняється тут і все псує. Не те, щоб я сказав їй те, чого не слід було. Вона не з таких. Сам знаєш, батьки-пуритани, «Мейфлавер», усе таке. Та чорт з ним, дівчина порядна. Тобто… А про що я говорив?

— Що то було важко, — промовив я заспокійливо.

— Так, чорт його забирай, так! І, от чорт, довелося позичити гроші на цю гулянку в мого кравця. Дуже люб’язний хлопака. Я винний йому гроші роками. Такий своєрідний зв’язок між нами. Дружні стосунки — головне, еге ж, друзяко? Як от у нас із тобою. Як у нас. До речі, а хто ти такий?

— Мене звати Гастінґс.

— Не може бути! Я б заприсягся, що тебе звати Спенсер Джонс. Старий добрий Спенсер Джонс. Знаю його ще з Ітона та Гарроу[8]. Позичив у нього п’ять фунтів. Що сказати, як же схоже одне обличчя на інше. От були б ми китайцями, узагалі не розпізнавали б одне одного.

Чоловік сумно похитав головою, а тоді раптом звеселів і випив ще трохи шампанського.

— Мисли позитивно, друзяко! — звернувся він до мене. — Я завжди кажу, мисли позитивно. Прийде день — мені, напевно, стукне років сімдесят п’ять — коли я стану багатим. От помре дядько, то й заплачу кравцеві.

Він сидів і щасливо всміхався цій думці.

Не знаю чому, але в мене склалося позитивне враження про цього молодика. У нього було кругле обличчя і до абсурду малі вусики, через що здавалося, наче то точка посеред пустелі.

Я помітив, що Карлотта Адамс наглядає за ним. Укотре глянувши на нього, вона підвелася, щоб піти.

— Так мило, що ви прийшли до нас! — сказала Джейн. — Обожнюю робити все спонтанно. А ви?

— О ні, — мовила міс Адамс. — Я завжди старанно все планую, перш ніж діяти. Це береже… нерви.

У її тоні було щось не зовсім приємне.

— Що ж, у будь-якому разі результати говорять за вас, — засміялася Джейн Вілкінсон. — Не знаю, чи отримувала я колись стільки задоволення, як на сьогоднішньому вечірньому шоу.

Напруження зникло з обличчя Карлотти.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — тепло сказала вона. — Я дуже ціную ваші слова. Мені потрібне заохочення. Як і всім.

— Карлотто, — пробелькотів молодик із чорними вусиками, — подякуй тітці Джейн за вечерю, потисніть одна одній руки і ходімо.

Те, як прямо він пішов до дверей, було дивом зосередженості. Карлотта швидко рушила за ним.

— Ну, — озвалася Джейн, — що це зайшло сюди і назвало мене тіткою Джейн? Я й не помітила його раніше.

— Любонько, — сказала місіс Відберн, — тобі й не потрібно звертати на нього уваги! Найобдарованіший студент драматичного гуртка Оксфордського університету. А тепер і не віриться, чи не так? Шкода, що такий великонадійний талант зійшов нанівець. Але і нам з Чарльзом час іти!

І, як належить, подружжя Відбернів покинуло номер. Браян Мартін приєднався до них.

— Ну, мсьє Пуаро?

Мій друг посміхнувся акторці.

— Eh bien[9], леді Еджвер?

— Не називайте мене так, заради Бога! Я хочу забути це прізвище! Ви — найбезсердечніший чоловічок у Європі!

— Ні, ні, я не безсердечний.

Я подумав, що Пуаро, напевно, випив шампанського на келих більше, ніж потрібно.

— То ви зустрінетеся з моїм чоловіком? Змусите його зробити те, що я хочу?

— Я зустрінуся з ним, — завбачно пообіцяв мій друг.

— І якщо він відмовиться — а він такий — тоді ви придумаєте якийсь розумний план. Кажуть, мсьє Пуаро, ви найрозумніший чоловік в Англії.

— Мадам, коли я безсердечний, то на всю Європу, а щодо розуму ви згадали лише Англію.

— Якщо ви все влаштуєте, я згадаю про всесвіт!

Пуаро підняв руку, стримуючи її.

— Мадам, я нічого не обіцяю. Це зацікавило мене з психологічної точки зору, і