Читати книгу - "Звільни мене опівночі, Айрін Ван"

 Дивлюсь на Даріуса і не знаю, що думати. Це все схоже на великий розіграш, де кожен гість вечірки бере безпосередню участь, вдаючи, що його не помічають.

– Ви всі змовились? – з викликом дивлюсь на нього. – Ви просто вирішили мене розіграти?

– Я знав, що легко не буде. Та у мене мало часу, тому доводиться діяти так безцеремонно.

– Ви зараз про що?

– Знав, що ви мені не повірите. Не знаю чи й сам повірив би, якби мені розповіли щось подібне.

– Мені вже час повертатись, Олеся зачекалась, – даю зрозуміти, що не люблю коли наді мною насміхаються, а саме на це схожа уся ця маячня.  Я повертаюсь до будинку. Чоловік йде слідом, випереджує мене й люб’язно відчиняє двері, пропускаючи вперед. Я намагаюсь відшукати Олесю й тільки зрідка поглядаю на Даріуса, котрий стоїть біля злощасної картини. І все б нічого, я б могла і далі переконувати себе, що мене намагаються розіграти, якби не побачила, як гості вечірки проходять повз нього, наче його там й не має. Не помічаю, щоб це приносило йому якийсь дискомфорт, чого не можу сказати про себе. В мене шок. Він, наче спеціально став по центру зали, щоб я змогла його побачити, наче хотів мені довести, що говорить правду.

 – Ти, ніби примару побачила, – говорить подруга, котра спускається східцями з аптечкою в руках.

– Я просто не виспалась, – намагаюсь знайти правдоподібне виправдання своїй дивній поведінці. А, те, що вона й справді дивна – не залишається жодних сумнівів. Не просто вдавати байдужість, зважаючи на сьогоднішнє неочікуване знайомство.

– Якщо бажаєш, можеш ще трішки відпочити. На другому поверсі є вільні кімнати. Біля дванадцятої я тебе розбуджу. Якщо будуть запитувати куди ти поділась, скажу, що погано себе почуваєш.

– Дякую, Олесю. Мені й справді не завадило б трішки розслабитись. Я надто напружена через ситуацію із Максом.

– Ходімо, я тебе проведу і нарешті перев’яжу тобі руку.

 Коли Олеся йде, я знімаю туфлі й лягаю на комфортне двоспальне ліжко, та мені не вдається навіть очей зімкнути. Я чітко відчуваю чиюсь присутність поряд. Тілом прокочуються сироти. Не про такий Новий Рік я мріяла. Я лежу, наче мишка й боюсь навіть поворухнутися. Досі Даріус, начебто, мене не лякав, та це було рівно до того моменту, поки я не побачила, як крізь нього проходять люди. А зараз, швидше за все, він також у цій кімнаті. Він мене переслідує і мене це починає лякати. Спочатку я думала, що випадково цілий вечір на нього натрапляла, та тепер більш ніж впевнена, що це не так. Він сам сказав, що в нього обмаль часу, тільки я не зрозуміла для чого. Що, коли він надумає мені нашкодити? Мені ж ніхто не повірить. Ніхто не зможе мені допомогти.

 Я вже навіть замислююсь над тим, щоб повернутись до гостей, та відчуваю, як матрац позаду мене просідає, наче хтось присідає поряд. Моє серце завмирає від переляку. Здається, що я навіть дихати припиняю.

– Вероніко, ви можете мене не боятись. Вам я не нашкоджу. Ви мені потрібні, – здригаюсь від вже знайомого голосу.

– Навіщо ви мене переслідуєте? Хто ви такий? – запитую, не обертаючись. Чомусь боюсь, що коли розвернусь мій погляд зустрінеться зі справжнім обличчям Даріуса, яке він приховує за маскою привабливого чоловіка.

– Мені просто потрібна допомога й окрім вас мені ніхто більше не зможе допомогти.

– Що, коли я відмовлюсь? – з острахом цікавлюсь про можливі наслідки моєї відмови. Та й цікаво як на це відреагує сам Даріус.

– Вам доведеться терпіти мою компанію вічно. Навіть повернення додому цього не змінить. Пробачте, та ви єдина людина з якою я можу бодай поговорити. Ви навіть не уявляєте, що мені доводиться переживати кожного дня. Я, наче в жахливому сні, який ніколи не закінчується. Я спраглий, але не можу напитись, голодний, та не маю можливості поїсти, я прагну спілкування, та мене ніхто не чує, не чув до цього моменту – на останній фразі себе виправляє.

– Якщо я вам допоможу, ви дасте мені спокій? – нарешті наважуюсь обернутись.

– Звісно, як побажаєте, – знову приємно усміхається, наче намагається мене звабити, або робить все, щоб я погодилась йому допомогти.

– І як мені це зробити?

– Все просто. Вам потрібно загадати бажання, коли годинник проб’є дванадцяту. Пожертвувати всього одним бажанням, щоб подарувати мені нормальне життя. Хіба це велика ціна задля порятунку нещасного? Особисто ви нічого не втрачаєте, та маєте можливість допомогти мені повернути власне життя, яке в мене так нахабно відібрали, залишивши у пастці.

– Як ви потрапили у пастку? Хто вас запечатав у картині й чому? – змушую його помітно напружитись. Схоже, він не очікував, що я виявлюсь такою допитливою. Мабуть, думав, що зроблю все, про що просить, щоб тільки від мене відчепився, та я знаю, що з хорошими людьми так не вчиняють. Тому мені зараз так страшно. Хоча, мені нема з чим порівняти, адже для мене подібне вперше, а про таке я могла раніше чути хіба що з фільмів.

– Мене не зачиняли у картині, а намагались сховати. Та з людиною, яка повинна була мене звідси звільнити сталась біда, – із неприхованим сумом розповідає про минуле.

– Звідки ви знаєте, що загадане мною бажання допоможе вам звільнитись? – наступне моє запитання також застає його зненацька.

– Я не знаю напевно, та повинен спробувати все. Це були останні слова моєї коханої, яку вбили у мене на очах. Саме вона намагалась мене сховати від небезпеки й заплатила за це власним життям, а я став в’язнем картини.