Читати книгу - "Якщо кров тече"

Я вихопив з кишені новий телефон (тепер завжди мав його при собі) й набрав «Трактори Пармело». Потрапив на Деніз, секретарку, і коли вона почула, який я задиханий, то спитала, що трапилося.

— Нічого, нічого, — сказав я. — Але мені треба просто зараз поговорити з татом.

— Гаразд, почекай трошки. — А тоді: — Ти наче дзвониш із того боку Місяця, Крейґу.

— Я з мобільного. — Боже, як я любив це говорити.

Деніз гмикнула.

— Ті штуки повні радіації. Я б собі ніколи такий не завела. Стривай.

Тато теж спитав, що сталося, бо я раніше ніколи не дзвонив йому на роботу, навіть коли шкільний автобус поїхав без мене.

— Тату, я отримав валентинського лотерейного білета від містера Герріґена…

— Якщо ти дзвониш, аби розказати, що виграв десять доларів, то міг би й почекати, доки…

— Ні, татку, це великий приз! — Для однодоларових білетів у ті часи так воно і було. — Я виграв три ти­сячі доларів!

Тиша на лінії. Я подумав, чи не обірвалося з’єд­нання. У ті часи мобільні телефони, особливо нові, постійно уривали дзвінки. Хоч телефонну компанію й називали «Матінка Белл», вона не завжди була найкращою матір’ю.

— Тату? Ти на зв’язку?

— Ага. Ти впевнений?

— Так! Я зараз на нього дивлюся! Три тисячі доларів! Раз у верхньому ряду і двічі в нижньому!

Ще одна довга пауза, а тоді я почув, як тато сказав комусь: «Здається, мій малий виграв якісь гроші». За мить він повернувся до мене.

— Поклади десь у безпечне місце, доки я повернусь.

— Куди?

— Давай, може, в коробку з-під цукру з комори?

— Точно, — сказав я. — Гаразд.

— Крейґу, там точно все правильно? Не хочеться, щоб ти засмучувався, тож перевір ще раз.

Я перевірив, переконаний у тому, що татів сумнів якось змінить те, що я побачив, і принаймні один з написів «$ 3000» перетвориться на щось інше. Але все лишилося на місці.

Я сказав йому про це, і він засміявся.

— Ну, тоді вітаю. Сьогодні йдемо до «Марселя», ти пригощаєш.

А тут засміявся вже я. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь відчував таку чисту радість. Я мусив подзвонити комусь іще, тож набрав містера Герріґена, котрий відповів по своєму луддитському стаціонарному телефону.

— Містере Герріґен, дякую за листівку! І дякую за білет! Я…

— Ти дзвониш із того свого ґаджета? — спитав він. — Мабуть, так, бо я тебе ледве чую. Ти наче десь на іншому боці Місяця.

— Містере Герріґен, я виграв великий приз! Три тисячі доларів! Дуже вам дякую!

Запала тиша, але не така довга, як батькова, а коли він знову заговорив, то не перепитував, чи я не помилився. Не сумнівався в мені.

— Тобі поталанило, — сказав він. — Вітаю.

— Дякую!

— Прошу, але дякувати не обов’язково. Я їх купую рулонами. Розсилаю друзям і діловим знайомим як таку собі… гм… візитку, можна сказати. І так уже багато років. Один з них рано чи пізно мав виграти.

— Тато змусить мене покласти більшу частину до банку. Думаю, що це правильно. Фонд на коледж доб­ряче виросте.

— Якщо хочеш, дай їх мені, — сказав Герріґен. — Дозволь їх для тебе інвестувати. Думаю, що можу гарантувати кращий прибуток, ніж банківський відсоток. — А тоді додав уже більше для себе, ніж для мене: — Щось дуже безпечне. Цей рік для ринку буде не дуже добрим. На обрії вже видно хмари.

— Аякже! — Я подумав ще раз. — Ну, майже напевне. Треба поговорити з татом.

— Звісно. Так і слід. Скажи, що я також готовий гарантувати базову суму. Ти сьогодні ще приходиш читати? Чи відкладеш цю справу, коли вже став заможною людиною?

— Аякже, мені тільки треба повернутися додому раніше за тата. Ми вечеряємо в ресторані. — Я помовчав. — Хочете піти з нами?

— Не сьогодні, — сказав він не вагаючись. — Знаєш, ти міг би взяти й розказати мені про все особисто, коли вже все одно приходиш. Але тобі дуже подобається той твій ґаджет, так? — Він не чекав відповіді — вона була йому не потрібна. — Що скажеш про ідею інвестувати твоє неочікуване щастячко в акції «Еппл»? Думаю, вони в майбутньому стануть доволі успішними. Люди кажуть, цей айфон поховає блекбері. Уяви собі телефон, який копає могилу іншому. Коротше, не відповідай зараз, а спочатку обговори все з батьком.

— Так і зроблю, — сказав я. — Я скоро прийду. Прибіжу.

— Молодість — прекрасна пора, — сказав містер Герріґен. — Шкода, що вона марнується на дітей.

— Га?

— Багато хто казав таке, але Шоу висловив найкраще. Не зважай. Аякже, біжи. Біжи, наче тебе жене привид Дікенса, бо саме його книжка на нас і чекає.

***

Я пробіг чотириста метрів до будинку містера Герріґена, а назад ішов поволі, і дорогою мені сяйнула ідея. Спосіб віддячити йому, хоч він і сказав, що подяка не обов’яз­кова. За нашою шикарною вечерею в «Марселі» того вечора я розповів татові про те, як містер Герріґен запропонував інвестувати мій негаданий виграш, а також про ідею того, яким подарунком віддячити. Я думав, що тато сумніватиметься, і не помилився.

— Я абсолютно не проти того, щоб він інвестував гроші. Щодо твоєї ідеї… ти ж знаєш, що він думає про такі речі. Він не просто найбагатший у Гарлоу — та що там, в усьому Мейні, — але також єдиний, хто не дивиться телевізор.

— У нього є ліфт, — сказав я. — І він ним корис­тується.

— Користується, бо мусить. — Тоді тато усміхнувся: — Але це твої гроші, і якщо тобі хочеться витратити двадцять відсотків із них саме так, я не заборонятиму. Коли він відмовиться, можеш віддати мені.

— Ти справді думаєш, що він відмовиться?

— Так.

— Тату, а чому він узагалі сюди переїхав? Ну, ми ж просто маленьке містечко. Ми ніде.

— Якби ж я знав. Спитай його якось. А зараз — як щодо десерту, марнотрате мій?

***

Десь через місяць я підніс містерові Герріґену новий айфон. Я не пакував його — і тому, що не було ніякого свята, і тому, що знав, як йому подобається — без мішури та брязкалець.

Він з видимим здивуванням перевернув коробку раз чи два в покручених артритом руках. А тоді простягнув річ мені.

— Дякую, Крейґу, я ціную твій намір, але ні. Раджу віддати його батькові.

Я взяв коробку.

— Він і сказав, що ви так відповісте.

Я був розчарований, але не здивований. І ще не готовий здаватися.

— Твій батько — мудра людина. — Він нахилився вперед у кріслі й стиснув долоні між розведеними колінами. — Крейґу, я рідко даю поради і майже завжди тільки дарма переводжу ними повітря, але сьогодні дам тобі одну. Генрі Торо казав, що не ми володіємо речами, а вони — нами. Кожен новий предмет: дім, машину, телевізор, модний телефон, як оцей, — ми мусимо нести на власних плечах. Пригадую, як Джейкоб Марлі казав Скруджу: «Це ланцюги, що їх я скував за життя». У мене нема телевізора, бо коли б був, то я б його дивився, хоча майже всі передачі в ньому — то чисті