Читати книгу - "Ангельський вибір, Дар’я Дзвін"

Хлопець не відповів, а продовжив дірявити мене похмурим поглядом, у якому читалася якась спантеличеність. Я вирішила ще раз повторити, але голосніше: раптом людина не почула.

— Ми тут сядемо, добре? У залі більше немає вільних місць.

Коли вже не розраховувала отримати відповідь, він кивнув.

— О'кей, — простягла я і сіла навпроти нього на диван, а Рене примостилася поряд із ним.

— Я візьму нам щось, — пробурмотіла вона після короткого мовчання. — Ти що будеш?

— Шейк... — подумала мить і додала: — молочний.

— Угу. — Подруга швидко встала і вирушила до Боба, на ходу показуючи мені якісь знаки. Схоже, Рене нервувалась, і їй терміново потрібно було відступити, щоб привести себе до тями.

Мене її поведінка забавляла. Я придушила сміх і обернулася у бік нового компаньйона. Він не відривав від мене задумливих очей. Склав руки під підборіддям і дивився прямо. Я теж не могла відірватися від нього. Щось було не так, а мені ніяк не вдалося зрозуміти, що саме. І справа не в дивній поведінці чи уважному погляді.

Попелясто-золоте волосся, густі, темні брови, бліда шкіра, запалі вилиці і світло-блакитні, серйозні очі. Безперечно гарний. Реакція Рене була цілком зрозумілою. Я теж могла б милуватися його обличчям, але було одне «АЛЕ». І тепер зрозуміла, що мене так зацікавило.

Я не відчувала його. Не могла прочитати чи зрозуміти. Жодних емоцій, тільки сильна енергетика. Ще в дитинстві мені стало зрозуміло, що я трохи відрізняюся від усіх. Скільки себе пам'ятала, мені завжди вдавалося точно визначити почуття людей, навіть якщо не чула або не бачила їх.

Коли була ще зовсім маленькою, то розповіла про це дітям, з якими бавилася на вулиці. Деякі з них були вражені, інші ж відмовлялися вірити, але коли я їм почала розповідати, хто з них що відчуває, то вони злякалися і почали мене цькувати. Знущання, образи, приниження — ось що за цим послідувало. Мене обсипали піском, ламали улюблені іграшки та робили інші підлості.

Іноді діти бувають набагато гіршими за дорослих. Вони не розуміють, як це може відобразитися на психіці дитини. Через таке ставлення я перестала з ними бачитися. Саме тоді почала підозрювати, що не така як всі, але все ж таки не була впевнена. Через деякий час я розповіла про свою особливість Хенку. Тоді мені було сім років. Він лише посміявся і сказав, що у мене гарна уява.

Хенк — людина, якій я довіряла більше всього на світі, яка виховувала мене і навчала жити. Він не вірив мені, спихнув все на вигадку і чітко дав зрозуміти, що це лише плід моєї уяви і так насправді не буває. Це остаточно переконало мене, що я не така, як усі.

Вирішила мовчати і нікому про це не говорити. Не могла слухати знущання інших і знати, що мені не вірять. Коли виросла, то зрозуміла, що про таке справді краще мовчати. Люди бояться невідомого. Того, чого не розуміють і не можуть пояснити, що виходить за межі звичайного. Їм легше все заперечувати, перевести на жарт чи забути.

Цей хлопець був пустим. Нічого. Жодної емоції.

_______________

Вітаю усіх читачів 🫶. Якщо вам сподобався початок, не забудьте додати книгу до бібліотеки, щоб слідкувати за життям персонажів далі 😉. Ви можете підтримати мене, натиснувши на зірочку ⭐. Буду щаслива прочитати вашу думку в коментарях. 

Оновлення щодня о 7.10 💫

Щиро Ваша Дар’я Дзвін ❤️