Читати книгу - "Безцінний"

— Де воно?

— Хвилинку, хочете мені сказати, що ви не знаєте…

— Даруйте, але я не маю на це часу, — не дав йому договорити поляк і кивнув людям із лісу, які схопили американця і болісно розіпнули на довгому столику з кав’ярні, який для Біґлі неприємно асоціювався зі столом для розтинання трупів. — Не ображайте наші з вами розумові здібності, вас точно тренували і ви знаєте, що кожен врешті, починає говорити. Надто коли знає, що ніхто не прийде йому на допомогу, оскільки перебуває у відрізаному від світу гірському готелі, де ніхто не почує його крику. І цей хтось навіть радіє з цього, бо знає, що іншим виходом є різники з НКВС.

— Це якийсь абсурд…

Зброї не марнували. Один з бороданів затулив йому рота, другий схопив за литку і викрутив стопу на дев’яносто градусів. Хруснуло.

— Пане лейтенанте, — провадив далі поляк, коли Біґлі припинив пручатися. — Ви інтелігентна, вихована людина. Ви знаєте, що ми мусимо це мати. Не ви, не британці і вже точно не червоні. Мусимо це мати, бо для мого народу це єдиний шанс вибратися з чорної дірки історії, до якої силкуєтеся нас запхати.

— Але…

— Кожне «але» коштуватиме вам суглоба. Де воно?

Зрозумів, що його становище безнадійне. Цей шалений поляк ніколи не повірить, що він приїхав сюди, щоб запитати його про те саме. Катуватиме, доки не вб’є. Перелічив у пам’яті суглоби, від того гомілковостопного, що залишився, до плечових; здригнувся, згадавши про лікті, і подумав, що, можливо, треба щось зробити, аби його чимшвидше пристрелили.

Раптом брязнули розбиті пострілами шибки, всередину вдерся ще холодний о тій порі гірський вітер і двійко виділених на допомогу Біґлі у справах УСС спецагентів.

За мить бородаті охоронці лежали мертві на підлозі, окулярник стояв навколішки з притиснутим до скроні «Велродом»[4], а Біґлі намагався підвестися й не виблювати від болю. Це тривало якусь мить.

— Пане…

— Лоренц.

— Пане Лоренц, мушу запитати, де воно, але це не має сенсу, адже так?

Поляк лише глянув на нього. Навіть не з ненавистю. Зі спокійним смиренням людини, яка протягом останніх кількох років стільки разів уникала смерті, що коли кирпата врешті до неї дісталася, то не справила жодного враження.

Тимоті Біґлі пошкутильгав у бік сходів, які вели до виходу з готелю.

— Зв’яжіть його, щоб нікому не повідомив, — наказав.

Не зміг засудити на смерть людину з витатуйованим номером на передпліччі. Навіть коли цього вимагали державні інтереси.

Частина II

Юнак

Розділ перший

Татри

1

Анатоль Ґмітрук висів за кількадесят метрів над землею, притулившись обличчям до теплої скелі й намагаючись утримати рівновагу на сантиметровому гранітному виступі. Одну руку всунув до розколини, а другою намагався зачепити в цій розколині металевий гак для страхування. Коли пересвідчився, що ця штукенція надійно закріплена, припнув до гака линву ядучого помаранчевого кольору, що з’єднувала його з партнером, який був на вісім метрів нижче. Зітхнув з полегшенням. Якщо тепер нога зісковзне, його втримає вбитий у скелю гак, а не голова партнера.

— Вільно! — крикнув і поліз угору.

Лазив по скелях понад двадцять років, радше заради розваги, а не задля великих досягнень. Під час цього походу з прикрістю зауважив, що прокидається щодня в таборі з надією на негоду. Світло означало, що мав вставати вдосвіта і тягти наплічника на скелю, а ще — виснажливе фізичне напруження та страх. Соромився в цьому зізнатися, але з кожним наступним сезоном боявся щораз сильніше; як і кожен сорокарічний чоловік, життя й здоров’я цінував більше, ніж пересічний юнак. Бути припнутим до нейлонового шнурка, прив’язаного до шматка металу, вбитого в брилу замшілого каменю, коли маєш над собою кількадесят метрів повітря — що ж, напевно, є ситуації, які краще ілюструють турботу про життя та здоров’я.

Трьома метрами вище вбив у розколину черговий гак і рушив далі. Ця ділянка скелі видавалася легшою, швидко подолав чергові кілька метрів прямовисної стіни й дістався до монолітної скелі, гладенької, як травертинова підлога в резиденції новобагатька.

Олаф щось крикнув знизу.

— Що?!

— Не па-а-адай!

Чудова порада, так ніби він тільки й мріяв про польоти, удари лобом об скелю і перевірку міцності спорядження. Відхилився на витягнутих руках, щоб крикнути напарникові щось дошкульне. Подивився вниз, і йому дуже не сподобалося те, що побачив. Два гаки, які він раніше так дбайливо забивав, вискочили зі скелі, з’їхали по линві до Олафа і гойдалися біля його рук, наче якісь індіанські оздоби. Линва висіла вільно, теліпаючись на вітрі.

Подумки вилаявся так брутально, як тільки вмів. Уголос ніколи не розпускав язика під час підйому, луна розносила звуки далеко, а гірський savoir-vivre[5] був єдиним, якого дотримувався.

Ситуація була так собі. Між ним і Олафом було п’ятнадцять метрів линви. Це означало, що якщо линва відпаде, він летітиме вільно ці п’ятнадцять метрів. Якщо не пощастить, впаде товаришеві на голову, і обоє загинуть. Якщо поталанить, промине його й пролетить ще п’ятнадцять метрів, долаючи висоту десятиповерхового будинку, аж поки линва його затримає. Або ні.

Проте Анатоль знав, що спуск не має сенсу. Був тільки один шлях. Усього чотири метри зусиль відділяло його від рятівної горизонтальної тріщини, за яку він міг ухопитись, як за щабель драбини.

— Вільно! — крикнув. — Іду!

Ступив чотири крочки вдало. Намагався не думати про те, що не має права навіть на найменшу помилку.

— Як там? Вдалося? — долинуло знизу.

Не відповів. Краплина поту скотилася йому на кінчик носа, на мить затрималася там і впала на скелю. Голову пронизала безглузда думка, що так утвориться калюжа, на якій послизнеться.

До розколини ще півтора метра. Жахливо боявся, ліва нога вибивала дрижаки, від страху й напруження м’язи дрібно й неконтрольовано тремтіли. Кілька разів повільно напружив і розслабив м’язи литки. Тремтіння припинилося.

Цієї ж миті задзвонив і завібрував почеплений на амуніції телефон, висвистуючи мелодію з «Мосту через річку Квай»[6].

«Ф’ю-ф’ю, ф’ю-ф’ю-ф’ю-фіть-фіть-фіть».

— Не бери! — розпачливий крик Олафа означав, що він усвідомлює серйозність ситуації: будь-якої миті бомба вагою вісімдесят кілограмів може впасти йому на голову зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину.

Ще кілька крочків. Клятий телефон вібрував як шалений, б’ючись об ногу, що за мить до того відмовлялась його слухатися.

«Ф’ю-ф’ю, ф’ю-ф’ю-ф’ю-фіть-фіть-фіть».

Литка знову засіпалась, але цього разу тремтіння було не так легко втамувати. Що ж, де розвага, там ризик.

— Вільно! — вигукнув Анатоль і скочив останні півметра, вмощуючи