Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Не чекаючи відповіді, Свят переплів свої пальці з моїми і потягнув мене геть. Я заспішила слідом за ним і тільки за кілька кроків зрозуміла, що він всерйоз веде мене до переходу, аби звідти нарешті гайнути до означеної кафешки. Здалеку було видно вивіску в кольорах італійського прапору, і Свят крокував туди, чіпляючись поглядом за орієнтир, а я крокувала поруч, не знаючи, нащо він взагалі це робить.

Реальність того, що відбувалось, я усвідомила лише в ту мить, коли Святослав реально посадив мене за стіл, а офіціантка поклала перед нами меню.

– Нічого не треба! – видихнула я, побачивши, що Свят береться щось замовляти. – Я грошей з собою не брала…

– Я пригощаю, – підморгнув він.

– Ні-ні! Не потрібно! Ми ж лише…

– Ми ж лише що?

– Ну… – я зашарілась і тихо, ніби нас міг хтось підслухати, додала: – Лише прикидаємось. Чи не так? Для тебе ж це, напевне, нічого не означає, а я…

А я зараз повірю в те, що між нами щось більше, аніж просто гра, а потім після випускного зітхатиму, згадуючи ці кілька щасливих днів.

Життя і так ділилось на «до» та «після». Зараз ми всі здавали вступні іспити, деякі з яких зараховувались і як шкільні. Потім, в середині червня, планувався випускний. Зручно, ЗНО вже позаду, лишилось тільки дочекатись результатів. Ніщо не заважає розважатись.

Випускний теж розпланували чи не похвилинно. Спочатку ми всі прощались зі школою, танцювали останній вальс. Вбрані, як домовились, «білий верх, чорний низ», можна у вишитих сорочках… Красиво і зі смаком. Потім всі розбігались години на три-чотири, бо треба перевдягнутись у випускну сукню, зачіска, макіяж… Після – до театру, який ми на вечір взяли в оренду. Церемонія нагородження, вручення атестатів, все гарно та пишно. Потім поїздка до ресторану, дискотека, зустріч світанку в парку.

Я відчувала себе в цьому всьому зайвою, непотрібною, але все одно брала участь, бо ж так правильно. Але тепер раптом я повернулась до вальсового складу, і не з Ігорем, а зі Святом, а однокласниці дивились на мене вражено і захоплено. Тільки це все теж ілюзія. Не треба до повної радості ще й руйнувати остаточно собі літо, додаючи до повного комплекту розбите серце.

На мене чекає університет, обрана разом з батьками спеціальність і нормальне тихе життя. Можливо, нові друзі, якщо пощастить познайомитись з кимось у виші…

Надій на це, щоправда, було не те щоб багато.

Свят простягнув руку і накрив нею мою долоню. Я здригнулась, але відсуватись не стала, це було б якось неправильно, чи що. Він посміхнувся та прошепотів:

– Ти дуже цікава дівчина. Мені хочеться, щоб у тебе був ідеальний випускний. Вважай, що я так свою вину загладжую.

– Перед ким? – здивовано гмикнула я.

– А перед однокласницею, – легко пояснив хлопець. – Хотів танцювати з нею, а зрештою навіть не запросив. Вона взагалі від того вальсу відмовилась. Два роки її вже не бачив. Ми, між іншим, закінчили цю саму школу… побачив тебе, і ти мені її нагадала.

– Ти був в неї закоханий?.. Пробач! – не встигнувши побачити його реакцію, одразу ж видихнула я. – Це зовсім не моя справа.

– Та чому ж не твоя? – вигнув брови Святослав. – Ми, здається, говоримо по душах, ділимось особистою історією. Ні, я не забув закоханий, але відчував до неї симпатію. Та ми давно загубились, два роки без жодного контакту, тож яке це має значення?.. Просто я не хочу, аби у тебе випускний проходив так само непомітно. Школа має лишити хоч якісь позитивні враження. Таких дівчат – з глибиною в погляді, – мало.

Я знічено опустила очі, а тоді пошепки спитала:

– А те, що ти мене кличеш до Києва… Це ти серйозно?

– Більш ніж.

– А навіщо?

Він осміхнувся.

– Все-то тобі розкажи.

– Ну, так не чесно, ти знаєш програму мого випускного! – обурилась я.

– Погодишся, щоб я тебе пригостив, тоді розкажу.

Довелось кивнути. Мені насправді дійсно дуже хотілось провести з ним трохи більше часу, зблизитись, і зараз, здавалось, був зручний момент. От тільки відчувала я все одно себе надто ніяково.

Коли нам нарешті принесли салат та морозиво, я непомітно для самої себе трохи розслабилась. Святослав же пояснив:

– Я планую зробити свою фотовиставку. Мені потрібна модель. В Києві вже й студію знайшов, а потрібної дівчини все не було… Аж тут ти. Я подумав, що це ідеальний варіант, – він широко всміхнувся. – Тож нічого кримінального, обіцяю. Фотки в одязі, щоб ти не лякалась.

Я розсміялась.

– Батьки мене приб’ють, – промовила нарешті. – Але згода. Все одно до вступу ще далеко, маю купу вільного часу.

Святослав, здається, зрадів. А я зазирнула в його сірі очі і вперше подумала, що схвалення батьків не потребую. Думка хлопця раптом стала для мене важливішою. Мені хотілось стати для нього тією самою моделлю, що б воно не означало…