Читати книгу - "Я (не) люблю осінь, Літа Най"

Ми прийшли у величезний торгово-розважальний комплекс у центрі міста. На першому поверсі розміщувався гіпермаркет та різноманітні магазини, а на другому – кінотеатр, кафешки, аркадні зони з ігровими автоматами та розважальними симуляторами, боулінг, дитячі атракціони та ролердром.

Підійшовши до каси, ми оплатили свої квитки і зайшли в невелику гардеробну, де залишили свої речі в окремих шафках. Я сиділа на лавці, розшнуровуючи свої кросівки.

– Тридцять восьмий, – сказала Марина, під'їжджаючи до мене і простягаючи пару роликів.

Вона швидко розвернулася на задніх колесиках і, відштовхнувшись однією ногою, попрямувала на величезний майданчик для катання. Подруга вміла кататися і це плюс. Але вона щойно укотила і залишила мене розбиратися самотужки. І це мінус.

– Допомогти? – почувся тихий голос.

Я підняла голову і зустрілася з поглядом Руслана. Я глибоко вдихнула, коли він опустився на коліна переді мною і взяв мою ногу у свої руки. Він повільно стягнув мій другий кросівок, який я ще не встигла зняти. Після чого одягнув ролики: спершу на ліву, а потім на праву ногу.

У моїй голові весь цей час творився якийсь хаос. Спочатку я не могла ні про що думати, крім: «А-а-а-а-а-а-а-а». Потім мене трохи відпустило, і закономірно виникло питання: «Господи, невже все це відбувається насправді, а не в моїх мріях?». Чесно кажучи, навіть мої мрії не були такими зухвалими. Але я моргнула раз, потім ще кілька разів і видіння нікуди не зникло. Хлопець моєї мрії все ще знаходився біля моїх ніг.

– Не тисне? – запитав Руслан, затягуючи застібку. Він підняв на мене погляд і заговорив мило посміхаючись: – Це баклі, – вказав він на пластикову пряжку, – вони мають щільно фіксувати стопу всередині ролика. Потрібно закріпити досить сильно, але й не занадто, щоб не обмежувати рух.

– Звідки ти це знаєш?

– Я ще багато чого знаю, – весело підморгнув він. Піднявшись, хлопець узяв мене за руки. – Ну що, встаємо?

Мені знадобилася секунда, щоб побороти внутрішній страх, а потім я повільно спробувала перевести вагу на ноги. Не встигнувши навіть випрямитися, я поїхала ногами вперед і точно гепнулася б на п'яту точку, якби не Руслан. З переляку я вхопилася за хлопця, а потім і зовсім, сама не зрозуміла як, повисла в нього на шиї.

– Обережніше, – сміючись, підхопив мене він, поклавши свої руки мені на талію.

– Може мені вдягнути, як їх там, наколінники? – зніяковіло протягнула я.

– Не хвилюйся. Я не дам тобі впасти, – тихо, майже пошепки вимовив Руслан.

Не прибираючи своїх рук, він почав повільно підштовхувати мене до майданчика ролердрому. Виїхавши на порожній простір, хлопець приступив до безпосереднього навчання. Мені було дуже страшно, тому це аж ніяк не було схоже на катання. Руслан просто тягнув мене за руки, а я котилася рівним покриттям.

– Ну ж бо, – підбадьорював хлопець. – Тобі потрібно підняти ногу і самій відштовхнутися.

– Не можу, – пропищала я. – Я впаду.

Він об'їхав мене і притягнув до свого боку так міцно, що з легень вилетіло все повітря.

– Не впадеш – я тебе тримаю. Навіть якщо і будемо падати, то разом. А я постараюся зробити так, щоб ти впала на мене.

Я засміялася, легенько стукнувши його по плечу. Але все-таки зважилася. Відірвавши ногу від землі здається не більше ніж на міліметр, я швидко опустила її назад.

– Це все? – саркастично підняв брову хлопець

– Це був пробний, – стримуючи посмішку, відповіла я.

Другий раз діяла сміливіше. Піднявши ногу і трохи відвівши назад, я відштовхнулася і проїхала сантиметрів тридцять. Натхненна першим успіхом я радісно скрикнула і навіть застрибала б на місці, якби на моїх ногах не було роликів.

Від занадто різких рухів ноги роз'їхалися в різні боки, і мені довелося знову схопитися за Руслана. Я стояла і важко дихала йому в шию. Підвівши погляд, я натрапила на його блакитні очі. Куточки губ були злегка підняті в його одвічній усмішці, через що всередині мене розлилося тепло, що повільно перетворювалося на жар. Я неохоче відсторонилася, ховаючи свій рум'янець.

– Здається, у мене почало виходити, – голос пролунав хрипко.

– Це було до чи після того, як ти ледь не звалилася? – уточнив він, зображуючи серйозний вираз обличчя.

– Ну тебе, – знову засміялася я.

Але, не дивлячись на його цілком обґрунтоване зауваження, у мене справді почало виходити все краще і краще. І вже за півгодини я майже впевнено стояла і навіть каталася на роликах, хоч і без високих швидкостей. Але найголовніше – Руслан був поруч. Ми з ним розмовляли, сміялися, трималися за руки, а іноді він знову обхоплював мою талію рукою. І нехай усі ці дотики були частиною мого «навчання», я все одно була на сьомому небі від щастя.

Кілька разів повз нас проносилися наче божевільні Марина з Дімою. Здається вони грали в квача. І щоб хлопець не казав спочатку про надто дитячі розваги, зараз виглядав максимально задоволеним. Я помітила на собі погляд подруги, яка грала бровами, вказуючи на нашу парочку з Русланом. У відповідь я лише закотила очі, при цьому посміхнувшись ще ширше. Тепер я зрозуміла, чому вона кинула мене напризволяще. Хоча правильніше сказати прямо в обійми хлопця, в якого я була нерозділено закохана протягом останніх років. Щоправда зараз я вперше подумала про те, що в мене й справді є шанс це змінити.