Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

— Зовсім ні, — заперечила Софія. — Головною у нас в сиротинці була місіс Клонкерс, і якщо вона дізнавалася, що ти порушуєш правила, наприклад, встаєш вночі з ліжка чи погано складаєш свій одяг, тебе неодмінно карали.

— А як вона вас карала?

— Зачиняла в темному підвалі на цілий день і ніч без їжі й пиття.

— Паскудна стара гнилошкрябка! — обурився ВДВ.

— Це було жахливо! Ми так цього боялися. У погребі жили щури, і ми чули, як вони там шурхотіли.

— Стара шиподруха! — заволав ВДВ. — Я вже давно не чувати такого! Ти мене страшенно посумнющила! — Величезна сльоза, яка могла б наповнити ціле відро, скотилася по його щоці, упала з плюскотом на підлогу і перетворилася на чималу калюжу.

Софія зі здивуванням спостерігала за ВДВ. Який чудернацько-емоційний велетень! То він каже, що в моїй голові повно сонних мух, а то раптом його серце повниться до мене співчуттям, бо місіс Клонкерс замикала нас у підвалі.

— А ось мене найбільше турбує те, — сказала Софія, — що мені доведеться зостатися тут на все життя. У сиротинці теж було несолодко, але ж мені не довелося б залишатися там на все життя.

— Це моя винуватина, — забідкався ВДВ. — Це я тебе викрав. — 3 його ока скотилося ще одне сльозище і плюснулося на підлогу.

— Проте я починаю думати, що довго мені тут бути не доведеться, — сказала Софія.

— Боюся, що ти тут залишатися назавжди, — заперечив ВДВ.

— Ні, не вийде, — наполягала Софія. — Рано чи пізно ці потвори все одно мене впіймають і схрумають на вечерю.

— Я цього ніколи не допустити, — запевнив ВДВ.

На якийсь час у печері запала тиша. Тоді знову озвалася Софія:

— А можна вас дещо спитати?

ВДВ витер долонею сльози і пильно глянув на Софію.

— Спитай, не бійся.

— Скажіть, будь ласочка, а що ви робили в нашому селі минулої ночі? Для чого ви засували свою сурму до спальні малих Ґучі, а потім ще й дмухали в неї?

— Ага! — вигукнув ВДВ, зненацька випроставшись на своєму стільці. — Ось, виявляється, які ми цікавські! Пхаємо носа до чужого пилососа!

— А ще ви мали з собою валізу, — не вгавала Софія. — Що це все означає?

ВДВ підозріло зиркнув на дівчинку, яка, схрестивши ноги, сиділа на столі.

— Ти хотіти, щоб я відкривати тобі страхнючі секретниці, про які ніхто не має знати.

— Клянуся, я нікому не розповім! — вигукнула Софія. — Та й кому ж я можу розповісти? Я ж застрягла тут на все своє життя.

— Ти можеш казати це іншим велетням.

— Ні, я не зможу, — заперечила Софія. — Ви ж самі казали, що вони мене відразу з’їдять.

— А таки з’їдять, — запевнив ВДВ. — Ти людське створінькало, а це для них, як ягідка в сметанці.

— А якщо вони з’їдять мене відразу, як побачать, то я аж ніяк не встигну їм щось сказати, правда? — мовила Софія.

— Правда, — погодився ВДВ.

— То чому ж ви казали, що я можу розповісти?

— Бо в мене в голові цілий казан різних казань, — пояснив ВДВ. — Ти матимеш вухобіль, якщо слухатимеш усі мої казанови.

— Будь ласочка, скажіть, що ви робили в нашому селі, — попросила Софія. — Обіцяю тримати язик за зубами.

— А ти навчиш мене, як робити солоника? — запитав ВДВ.

— Що ви маєте на увазі? — розгубилася Софія.

— Я дуже-байдуже хотіти мати солоника, щоб їхвати на ньому, — замріяно мовив ВДВ. — Я так би хотіти мати великого плюхатого солоника, щоб цілими днями їхвати зеленкавими лісами і зривати з дерев персоковиті фрукти. В нашій спекельно-пекельній країні нічого не росте, крім ойгірків. А я так би мріяти їхвати куди-інде, щоби ранкового ранку сидіти верхи на солонику й зривати собі персоковиті фрукти.

Ці дивні слова дуже зворушили Софію.

— Можливо, ми колись знайдемо для вас слоника і нарвемо персиків, — мовила вона. — А тепер скажіть мені, що ж ви робили в нашому селі?

— Якщо це тебе справдиво цікавить, то слухай: я вдмухував сони в дитячі спальні.

— Вдмухували сни? — оторопіла Софія. — Як це?

— Я сонно-дмухняний велетень, — пояснив ВДВ. — Коли всі інші велетні гасати учвал у різні тудисюдні боки, щоб ковтати людські створінькала, я біжу в інший бік, аби вдмухувати сони у спальні діток, які там сплявають. Гарні сони. Золотаві чудесенні сони. Сони, від яких стають щасливові всі, хто їх бачувати.

— Хвилиночку, хвилиночку, — зупинила його Софія. — А де ж ви берете ці сни?

— Я їх назбираваю, — сказав ВДВ, показуючи рукою на нескінченні ряди банок на поличках. — Я мати їх дільйони.

— Але ж сни не можна збирати, — засумнівалася Софія. — Як можна упіймати сон?

— Тобі ніколи цього не второпіпати, — мовив ВДВ. — Тому я й не хотіти тобі нічого казати.

— Ой, ні, будь ласочка, скажіть! — заблагала Софія. — Я все второпаю! Прошу вас! Розкажіть мені, як ви збираєте сни! Розкажіть мені все!..

ВДВ зручніше вмостився на стільці і поклав ногу на ногу.

— Сони, — мовив він, — дуже-байдуже загадковісні. Вони пливати в повітрі, як мацюпусічні хмаркомильні бульбашки. І вони постійново шукати сплюхавих людей.

— І їх можна побачити? — запитала Софія.

— Ніколи з першого разива.

— Тоді як їх можна зловити, якщо не бачити?

— Ага, — мовив ВДВ. — Ось тут і починатися величні секретниці.

— Я не скажу нікому.

— Я тобі довірювати, — сказав ВДВ.

Він заплющив очі, і якийсь час сидів нерухомо, а Софія мовчки чекала.

— Коли сон, кружляючи, пливає в нічнистому повітрі, — мовив нарешті ВДВ, — він випускати крихітнюсіньке ніжно-дзумкітливе шурхотіння. Але той дзумкіт такий сріблястово-тихусінький, що жодне людське створінькало ніколи його не почувати.

— А ви його чуєте? — поцікавилася Софія.

ВДВ показав на своє величезне, мов колесо вантажівки, вухо й почав рухати ним у різні боки. Він цим явно пишався і робив це з гордовитою усмішкою.

— Бачувати, яке в мене вухо? — запитав він.

— Як я могла не бачити? — вигукнула Софія.