Читати книгу - "Малюк на мільйон, Тая Смоленська, Ая Кучер"

Я помічаю, як швидко змінюється вираз обличчя Даміра. Замість спокою там розквітає… Хвилювання? Збентеження? Тривога? Я так не звикла бачити такі емоції в чоловіка, що зараз не вдається їх розібрати. Не злість і не байдужість точно, щось важливіше.

Я хапаюся за ручку дверей, думаю вийти першою йому на зустріч. Досить ховатися від усіх. Час нам поговорити. З тихим клацанням замок відкривається, але я застигаю на місці.

Тому що саме цієї секунди пасажирські двері машини Даміра теж відчиняються. Через мить я помічаю темне волосся, чорну приталену сукню. Ще до того, як дівчина обертається, я впізнаю її.

Евеліна.

Дамір приїхав сюди не один, а з моєю сестрою.

Таке відчуття, що в мене хтось м’ячем запустив з усієї сили. Той врізався в груди, вибиваючи все повітря. Шкіра горить і ніби транквілізатор розійшовся кров’ю, не можу поворухнутися.

Я думала про це. Здогадувалася… Адже спочатку Дамір хотів одружитися саме з Евеліною, планував із нею весілля. Це батько щось накрутив, підсунув чоловікові мене.

А після того, як я бачила обійми сестри й Даміра в його кабінеті, як ловила всі ці погляди… Я мала знати, що Алієв не той, хто проґавить можливість. Тепер він знайшов спосіб бути з тією, котру хотів.

Я ж…

Я йому не потрібна.

Смикаю ручку дверей, вибираючись на вулицю. Прохолодне свіже повітря трохи остуджує, я намагаюся не дивитись у бік Даміра. Притискаю до себе квіти, швидким кроком прямую до Марата. Здається, хтось намагається мене покликати, але я не реагую.

Чим ближче добираюся до потрібного місця, тим сильніше все розмивається перед очима. Сльози пеленою перекривають те, що відбувається, усе змішується. У цю мить усі проблеми здаються такими незначними й дурними.

Мого тата більше нема. Немає шансу, що ми колись станемо близькими, налагодимо спілкування. Що я насмілюсь і спитаю, чому він так вчинив зі мною. Зрозумію якийсь таємний хід, зумовлений любов’ю та турботою про мене, а не вигодою для бізнесу.

Мені здається, що все відбувається то занадто швидко, то тягнеться гумою. Хтось щось каже, свистить вітер. Мене від цих поривів хитає, голова стає чавунною, ледве стою на ногах.

— Обережніше, — Марат притримує мене, стискає моє передпліччя. — Тобі погано? Може, сядеш?

— Ні. Я в нормі.

Чоловік киває, підставляючи мені лікоть. Хапаюся за нього, повертаючи собі стійкість. Миготить думка, що це не Марат повинен мене притримувати та заспокоювати. Мій погляд сам убік Даміра ковзає.

Той стоїть недалеко, поряд з іншими батьковими друзями, не дивиться на мене. Сестра та мачуха стали з іншого боку, він не з ними. Це приносить незрозуміле полегшення, тому що я б не витримала, навались на мене все відразу.

Церемонія закінчується, тремтячими руками кладу букет квітів на могилу батька. Мені так багато хочеться йому сказати, але я першою відходжу вбік. Усередині все остаточно обривається.

Тільки зараз накриває повним розумінням, що тата більше нема. Ми й раніше майже не бачилися, не розмовляли. Лише кілька тижнів на рік, на моїх канікулах. Але ці дні були, хай їх було небагато. Здавалися мені щасливими, довгоочікуваними. Тепер нічого вже не буде.

Шкіру щипає, ніби від чужого погляду, але в мене немає сил крутити головою і шукати, хто пропалює мене своєю увагою. Нехай дивляться, зараз мене це не хвилює.

— Тримайте, — Віктор простягає мені пляшку води. — Ще щось потрібно?

— Ні, дякую.

Я роблю кілька жадібних ковтків мінералки, поступово мене перестає трусити. Я хочу швидше поїхати звідси, але не можу змусити себе піти першою. Ніби так покажу, що любила тата найменше.

Я намагаюся заспокоїтись. Розмірено дихаю, спрямовую думки в інше річище. Мені не можна хвилюватися, непокоїтися. Я зобов’язана піклуватися не тільки про себе, а і про свого малюка. Повинна опанувати себе.

Поступово зі стоянки їдуть перші автомобілі. Я знаю, що для поминок орендували ресторан, але не готова туди їхати. Тато сам вважав це за дурницю. Ми якось їздили на похорон його знайомого, батько повторював, що головне віддати шану на самому похороні. А ресторан…

— Це, Еліно, для людей, — хитав він головою. — Для нього вже не має значення.

Я добре запам’ятала ці слова, тож подумую взагалі не їхати. Боюся, що не витримаю ще кілька годин. Адже там доведеться спілкуватися з мачухою та із сестрою. З Даміром. Бачачи, як він сидить поряд з Евеліною, знову буду почуватися зайвою.

— Еліно, — знайомий голос лунає в спину, я завмираю. — Думаю, нам варто поговорити.