Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— А я Розарія Павлівна, бабуся Злати.

Артур дуже швидко і різко зробив ще один крок убік, впускаючи її до кола. Не очікував такої засади.

Бабусі на вигляд близько 60 років, струнка жіночка в костюмі синього кольору, що складався з прямої довгої спідниці і приталеного піджака. Туфлі на невисоких підборах. Чорна сумочка на плечі. Сива, зачіска каре, мінімум косметики. Вища Злати на цілу голову. Вони були не дуже схожі з онучкою, вочевидь, дівчина пішла в якусь іншу рідню, хоча певні спільні риси можна розгледіти.

Бабуся дивилась на Артура суворо, з осудом і водночас з попередженням. Бачила, як чоловік зреагував на її онуку, і їй це не подобалося.

— А я тільки оце хотів поцікавитися: “Де ще один пасажир?” — видав Артур і зустрівся з жінкою поглядом. — Розаріє Павлівно, радий знайомству, матиму за честь доставити вас з онукою куди скажете. Хоч у сам Житомир.

На її суворому обличчі промайнула якась подоба усмішки і одна брова злетіла вгору.

— На руках?

— Е… Боюсь, що двох — не донесу. Тому машиною, якщо ви не заперечуєте.

— Я дуже вдячна вам, молодий чоловіче, але прошу пам'ятати, що Злата ще дитина, тому, будь ласка, контролюйте себе… Давайте триматися в межах пристойності.

— Я намагатимусь.

— Ще хвилиночку уваги, конкурсанти! — голосно сказала Ірина Петрівна. — Не забудьте: папери, що вкладені у ваші паспорти, слід віддати у ваші музичні школи! Всім дуже дякую, ви молодці! Всім до побачення! До зустрічі наступного року!

Конкурсанти і зустрічаюча рідня загомоніли у відповідь, а Ірина Петрівна підійшла до їхнього щільного кола та обійняла Злату за плечі.

— Злато, ти неймовірна! Талант! Наша зірочка!

Артур прикусив губу. Він був з цим абсолютно згоден, вона і справді неймовірна, до того ж чітко сказати, що саме робить її такою, він не міг. Її музикальні таланти були йому невідомі, але те, як вона виглядала, просто зривало йому дах. Вперше за все життя, от щойно ж говорив з Жекою і сказав, що “ще ніколи”… а ось тобі — отримай! НАКАРКАВ! Але ж… вона ДИТИНА... Скільки ж їй років? Тані п’ятнадцять. Можливо, Златі стільки ж. Чи менше? Чи більше? Важко сказати… Ну як так?

Щоб відволіктися від думок про Злату, перевів погляд убік і почав безцільно оглядати метушливих пасажирів в залі аеропорту, а вчителька не зупинялась та говорила далі.

— Я втретє приїжджаю з дітьми на цей конкурс. Знаєте, Розаріє Павлівно, це щось неймовірне. Такого ще не було. Ваша Злата — це наш Паганіні. Вона так майстерно виконувала свою програму на скрипці з порваною струною, що не всі навіть помітили, що з інструментом щось трапилось! — Артур поглянув на зашаріле обличчя дівчини. Вона соромилась. Так мило…

— Її варіації на тему “Пір року” — це взагалі божественно!.. — Ірина Петрівна закотила очі. — Сходу, без підготовки! Я дуже рада, що Петро Іванович дав рекомендації для Злати. Талант! — вона ще раз стисла плечі дівчини — відпочивай, Сонечку, готуй документи, і з осені — на навчання в Європу! Ю-ху!

Сонечко. Артур вхопився за це слово. Так, вона і справді — Сонечко. Від усієї постаті Злати віяло світлом і теплом. Але ж вона ще мала! Хоча, складена вона вже зовсім по-дорослому. Заспокойся. Будь чемним. Що вона там грала? “Пори року”? Треба буде обов’язково переслухати...

Ірина Петрівна попрощалась і пішла до чоловіка з хлопцем, що чекали її біля виходу.

— Ну, мабуть, нам теж вже час до машини, поки дощ перестав — запропонував Євген, Взявши речі сестри, він пішов до виходу. Таня з букетом — за ним.

У Злати валізи не було, лише спортивна сумка і старий футляр.

— Я допоможу? — Артур потягнувся до речей. Злата почервоніла і ще дужче замахала руками, відмовляючись.

— Дякую, не треба. Воно неважке.

Сумка не нова, і вона цього факту соромилась. Очевидно, сім'я не розкошує, але ж це — просто сумка. Артур усміхнувся, підхопив речі і пішов до виходу. Розарія Павлівна і Злата пішли за ним.

— Артуре! В тебе нова тачка?! — запитала Таня з розчаруванням в голосі, — А де сіра?

— Ту продав — цю купив.

Артур вимкнув сигналізацію, відкрив дверцята багажника, поклав сумку і футляр зі скрипкою. Жека поклав валізу сестри, футляр. Переконавшись, що нічого не буде рухатися під час їзди, брюнет зачинив дверцята.

— Розаріє Павлівно, пропоную вам сісти спереду, — Жека відчинив передні дверцята. Жінка пройшла вперед, сіла на пасажирське місце, він зачинив дверцята. Відкрив задні, пустив сестру, сів сам.

З іншого боку Артур відкрив дверцята для Злати.

— Прошу, — власний голос прозвучав настільки глухо, що Артур його не впізнав. Вона стояла так близько... така гарна, юна і солодка... чи то її шампунь? Легкий фруктовий аромат. Така маленька, йому лише по груди.

У голові вибухнули салюти, відгукнувшись у паху, коли вона на якусь мить торкнулась плечем його торса. Це якась магія. Так не буває! Вона ж ще якесь мале дівчисько, звідки така енергетика?

Зачинивши дверцята і перевівши дух, Артур сів за кермо, попросив Розарію пристебнути пас безпеки, пристебнувся сам і завів машину. Глянув у дзеркало заднього виду, в якому зустрівся поглядом зі Златою, і вона зніяковіло відвела очі.