Читати книгу - "Сфера"

— Вибачай. Уже, блядь, вибачай, Мей! Курва, аж трясе, Мей! Гаразд. Їдьмо далі. Псарня!

— А що, сьогодні не працюємо? — запитала Мей.

— Не працюємо? А ми працюємо. Ось тобі завдання на перший день: ознайомитися з новим місцем і новими людьми, звикнути до нового середовища. Ну, знаєш, коли в домі стелиш нову підлогу…

— Ні, не знаю.

— Ну, коли збираєшся її стелити, то дошки мають десять діб лежати просто так, щоб дерево звикло. А тоді вже і стелиш.

— То за цією аналогією я — дерево?

— Ти — дерево.

— А потім мене стелитимуть.

— Так, потім ми тебе постелимо. Заб’ємо в тебе десять тисяч цвяхів. Тобі неодмінно сподобається.

Зайшли на псарню: плід розумових зусиль Енні, що її пес д-р Кінсман нещодавно здох, так і не встигши провести тут кілька щасливих років поряд зі своєю господинею. Навіщо тисячам працівників кидати своїх собак удома, коли їх можна привести на псарню, де вони перебуватимуть серед людей та інших собак, за ними доглядатимуть і їм не буде самотньо? Так розмірковувала Енні, її ідею відразу підхопили і тепер вважали далекоглядною. Зайшли до нічного клубу, що його часто використовували також і вдень; там улаштовували екстатичні танці — чудова розминка, пояснила Енні, — а потім перед їхніми очима постав велетенський амфітеатр просто неба і невеличкий театр під дахом — «маємо близько десяти комедійних імпровізаційних труп», — а тоді, коли все це оглянули, настав час для обіду в іншому великому кафетерії, на першому поверсі, де в кутку на невеличкому підвищенні сидів чоловік і грав на гітарі, а скидався він на одного вже немолодого автора-виконавця, якого так любили слухати батьки Мей.

— Це той… як його?..

— Так, це він, — сказала Енні, навіть не збавляючи кроку. — Щодня хтось приходить. Музиканти, комедіанти, письменники. Це улюблений проект Бейлі, витягує їх трохи на люди, бо ззовні їм ой як несолодко.

— Я знала, вони іноді тут виступають, але щоб кожного дня?..

— Записуються до нас у чергу за рік наперед. Насилу відбиваємося.

Автор-виконавець співав дуже натхненно, голову схилив, волосся затулило очі, пальці гарячково перебирали струни, але більшість відвідувачів кафетерію мало звертала на нього уваги, якщо взагалі звертала.

— І скільки ж це потрібно на них грошей? — спитала Мей.

— Боженьку, ми не платимо їм грошей. Хвилинку, тобі треба з цим хлопцем познайомитися.

Енні перепинила чоловіка на ім’я Віпул, який, за її словами, незабаром наново винайде телебачення, засіб масової інформації, що більше за інші дуже глибоко загруз у двадцятому сторіччі.

— Бери далі, у дев’ятнадцятому, — уточнив Віпул із легким індійським акцентом; англійською говорив аж занадто виразно й дуже пишномовно. — Останній засіб, від якого споживач ніколи не отримує бажаного. Останній залишок феодальної угоди між виробником і споживачем. Ми вже не васали! — гукнув він, а тоді попрощався і пішов.

— Хлопець — на своїй хвилі, — сказала Енні, йдучи кафетерієм. Зупинилися ще біля п’яти чи шести столів, знайомлячись із дивовижними людьми, які працювали над чимсь таким, що, за словами Енні, сколихне світ, докорінно змінить життя або йде років на п’ятдесят попереду. Коло виконуваних робіт достоту вражало. Вони познайомилися з двома жінками, які створювали підводний апарат, що нарешті розкриє всі таємниці Маріанської западини.

— Її нанесуть на карту точнісінько, як Мангеттен, — сказала Енні, й жодна з жінок не заперечила гіперболи.

Зупинилися біля трьох молодиків, які прикипіли поглядом до вмонтованого у стіл екрана, роздивляючись тривимірні ескізи новочасного дешевого житла для країн, що розвиваються.

Енні взяла Мей за руку і потягла до виходу.

— Зайдемо в Охрову бібліотеку. Чула про таку?

Мей не чула, але не захотіла про це казати.

Енні поглянула на неї по-змовницькому:

— Ти не повинна її бачити, але ходімо.

Зайшовши у плексигласовий ліфт у неоновому світлі, вони підіймалися над атріумом на п’ятий поверх, спостерігаючи, що відбувається всередині офісів.

— Не розумію, як отаке може в кінцевому підсумку давати прибуток, — мовила Мей.

— І я не знаю. Але тут не йдеться про самі лише гроші, думаю, сама здогадалася. Надходжень вистачає на підтримку улюблених занять громади. Ті хлопці, які працюють над екологічно сталим житлом, були програмістами, але двоє з них вивчали ще й архітектуру. Написали заявку, Мудрецям вона припала до душі. Особливо Бейлі. Любить використати допитливість молодих людей, їхні незвичні підходи до розв’язання проблем. А його бібліотека — ти такої ще не бачила. Вже наш поверх.

З ліфта вийшли у довгий коридор, оздоблений темною вишнею та горіхом, низка вишуканих люстр сяяла м’яким бурштиновим світлом.

— Давня школа, — зауважила Мей.

— Ти ж знаєш про Бейлі? Любить усіляку старовинну херню. Червоне дерево, жовту мідь, кольорове скло. Його естетика. В інших корпусах він принишк, а тут уже розі-йшовся. Оціни.

Енні зупинилася біля величезної картини — портрета трьох Мудреців:

— Жахіття, — прокоментувала вона.

Малярство було недоладне, таке малюють школярі старших класів. На картині всі троє чоловіків, засновники компанії, розташувалися такою собі пірамідою, кожен у щонайвишуканішому костюмі, на обличчях вираз, що у якийсь шаржовий спосіб показує незвичність їхніх особистостей. Тай Ґосподінов, далекоглядний вундеркінд, у непривабливих окулярах, вбраний у балахон із величезним каптуром, дивився ліворуч і всміхався; здавалося, подумав про щось приємне, усамітнений, налаштований на якісь далекі частоти. Подейкували, у нього синдром Асперґера [6], а картина, здається, на цьому й наголошувала. Темне скуйовджене волосся, гладеньке, без зморщок, обличчя — йому не даси і двадцяти п’яти.

— Тай — в іншій галактиці, еге ж? — мовила Енні. — Але не вір. Ми не стояли би тут, якби він, курва, не був такий здібний менеджер. Пояснюю динаміку. Ти виростеш швидко, тому ліпше тобі вже зараз усе викладу.

Тай, тобто Тайлер Александр Ґосподінов, був першим Мудрецем, пояснювала Енні, і всі його називали просто Тай.

— Знаю, — сказала Мей.

— Помовч. Ту саму байдý я тулю владі штату, і нічого, слухають.

— Добре.

Енні говорила далі.

Тай усвідомлював, що він у найкращому разі соціально непристосований, а в найгіршому — справжня руїна у міжособистісному спілкуванні. Тож за півроку до того, як компанія вперше розмістила акції на фондовому ринку, він ухвалив дуже розумне і надзвичайно правильне рішення: найняв іще двох Мудреців — Імона Бейлі і Тома Стентона. Такий крок угамував страхи інвесторів і втричі збільшив вартість компанії. Розміщення акцій зібрало три мільярди доларів, безпрецедентно, але передбачувано, тому, коли всі фінансові клопоти залишилися позаду, зі Стентоном і Бейлі під боком, Тай собі плив за течією, ховався, зникав. Минали місяці, і його дедалі рідше бачили у кампусі, рідше і рідше він показувався у медіа. Він іще дужче усамітнювався, натомість аура навколо нього — навмисно чи випадково — тільки збільшувалася. Всі, хто спостерігав за «Сферою», дивувалися: а де ж це Тай подівся, що він