Читати книгу - "Жарт"

Через сім років по тому, коли маленькій Здені було вже п’ять рочків, ніколи я не забуду цього, він сказав мені, що ми «побралися не з кохання, а скоряючись партійній дисципліні», знаю, що сказав він це під час сварки, що це була брехня, що Павел побрався зі мною з кохання, а змінився він тільки згодом, але все ж таки це жах якийсь, що він сказав мені таке, він завжди запевняв мене, що сьогоднішнє кохання інше, що це не втеча від людей, а підтримка в бою, зрештою ми так і жили, навіть поснідати не було коли, перекусимо бувало якимись черствими булочками на секретаріаті молодіжної спілки, та й квит, часом ми не бачили одне одного до кінця дня, зазвичай я чекала Павла десь аж опівночі, коли він повертався зі своїх нескінченних зібрань, які тривали по шість чи по вісім годин, на дозвіллі я переписувала доповіді, які він готував до всіляких партійних конференцій і курсів з перепідготовки, ці тексти були для нього дуже важливі, тільки я знаю, якого значення надавав він успіхові своїх політичних виступів, сто разів повторював він у промовах, що нова людина відрізняється від колишньої тим, що стерла у своєму житті відмінність поміж особистим і громадським, аж ось, через роки, докоряє мені, що за тої пори товариші не шанували його особисте життя.

Ми зустрічалися вже два роки, і мене почала брати нетерплячка, що ж тут дивного, жодна жінка не може задовольнятися простеньким студентським романчиком, а Павла це задовольняло, він звик до комфорту без зобов’язань, на жаль, кожен чоловік трохи егоїст, а жінці належить боронити себе і своє жіноче призначення, як на лихо, Павел розумів це менше, ніж наші товариші з ансамблю, вони викликали його на засідання комітету, хтозна, що вони йому там тлумачили, ми ніколи не розмовляли про це, звісно ж, вони не церемонилися з ним, за тієї пори правила поведінки були суворі, звісно, все це було занадто, але краще гостра мораль, ніж така слабенька, як оце зараз. Павел по тому довгенько уникав мене, я вже думала, що все пропало, була просто у відчаї, хотіла вже віку собі вкоротити, аж він прийшов, у мене й коліна затрусилися, перепросив і подарував підвісок у вигляді Кремля, мій найдорожчий сувенір, ніколи не скину я його, це не лише згадка про Павла, ні, це набагато більше, я аж розплакалася від щастя, і за два тижні ми відгуляли весілля, де був присутній наш ансамбль у повному складі, воно тривало цілу добу, ми танцювали, співали, і я повторювала Павлові, що як ми зрадимо одне одного, то зрадимо усіх тих, що святкують наше весілля разом із нами, зрадимо і демонстрацію на Староміському майдані, і Тольятті, аж смішно сьогодні, коли думаю про все, що ми врешті зрадили…

2

Думаю собі, що завтра вбрати, може, рожевий светр і непромокальний плащ, вони найдужче пасують до моєї статури, бо я вже не така й тендітна, але, майте на увазі! за свої зморшки я винагороджена тією привабою, якої немає в жодної молодої дівчини, це приваба жінки, яка пожила на білому світі, принаймні для Індри цей чар існує, сердешна дитина, бачила, як він засмутився, дізнавшись, що я відлітаю вдосвіта, а він мусить мандрувати сам, він просто в захваті, коли може побути зі мною, полюбляє похизуватися своєю дорослістю в дев’ятнадцять років, зі мною він і сто тридцять витиснув би зі своєї автівки, аби лиш я захоплювалася ним, ох цей бридкий хлопчисько, хоч, як по правді, добрячий він механік і водій, журналісти охоче їздять з ним «у поле» робити репортажі, зрештою, нічого поганого немає в тім, що я тішуся, коли є людина, якій приємно бути поруч зі мною, останніми роками мене не дуже люблять на радіо, кажуть, що я старе коровисько, фанатка, догматка, сторожова партійна сучка, і ще багато чого кажуть, та це ж моє, ніколи не соромитимуся того, що люблю партію, що присвячую їй увесь мій вільний час.

Та й що залишається мені в житті? У Павла інші жінки, я й не хочу знати які, донечка обожнює тата, робота в мене та сама, що й десять років тому, репортажі, інтерв’ю, передачі про виконання плану, про короварні, про доярок, удома в мене теж безнадія, тільки партія ні в чому не завинила переді мною, і я завжди віддячувала їй тим самим, навіть тоді, п’ятдесят шостого, коли відкрилися всі Сталінові злочини й усі хотіли покинути її, люди тоді наче подуріли, вони на все плювали, казали, що наша преса брехала, націоналізовані торгові фірми не діяли, культура задихалася, сільські кооперативи взагалі не треба було запроваджувати, Радянський Союз був країною неволі, а найгірше, що й самі партійці таке казали на зборах, і Павел теж казав, і всі йому аплодували, йому ще змалку аплодували. А певно, єдиний син, мати й досі засинає із його фотографією, чудесна дитина, але чоловік із нього пересічний, не курить, не п’є, але без оплесків жити не може, це його алкоголь, його нікотин, тож він страшенно тішився, що може дістати до самісіньких печінок слухачам, із таким пафосом розповідаючи про сталінські процеси, що ще трохи — і люди вибухнули б риданнями, відчувалося, який щасливий він у своєму обуренні, і я його ненавиділа.

На щастя, партія втерла маку цим істеричним балакунам, вони притихли, Павел теж притих, як і всі вони, посада викладача марксизму в університеті надто вже багато важила для нього, щоб ставити її на кін, але щось лишилося витати в повітрі, якісь зародки апатії, недовіри, зневір’я, вони потихеньку і потайці дозрівали собі, я думала, що ж удіяти із цим, хіба що зіллятися з партією ще тісніше, ніж досі, так наче вона була жива істота, наче людина, якій я можу довірити те, в чому ніколи нікому не звірялася, адже не лише Павел, а й інші не люблять мене, це стало видно тоді, коли треба було залагодити оту нелегку справу, один із наших редакторів, одружений чоловік, зв’язався з технічною працівницею, молодою незаміжньою дівчиною, безвідповідальною й цинічною особою, дружина його була у такому відчаї,