Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

«Принц та жебрак». Назва роману Марка Твена... Я, правда, не читав... Але, слухав аудіо. Вони там помінялися місцями... Так ось, в моєму випадку треба обидва слова писати через дефіс. Принц-жебрак. А ще краще: жебрак-принц. Точнішого визначення годі й вигадати.

Поговоривши з Аристархом, я з'ясував що насправді володію виключно купою заставних листів і векселів. Загальна сума яких разів у десять перевищує вартість не лише замку, а й всього королівства у цілому. Зрештою, «все інше» мій тутешній вінценосний батько давним-давно розпродав і заклав. Так що на сьогоднішній день межа королівства Зонненберг (Пік Сонця) пролягала якраз навколо підніжжя цієї самої, однойменної гори. Тобто, місця, де побудований замок, він же — королівський палац. Тому я можу вільно пересуватися всередині стін, а вийшовши за ворота — тільки по дорозі. Оскільки спроба зійти на узбіччя, навіть по найменшій нужді, буде розцінена, як спроба вторгнення на чужу територію.

Особливо, якщо я зроблю це при всіх регаліях. А от якщо, як зараз — анонімно і поки ніхто не бачить — тоді можна. Калюжка висохне і дипломатичного скандалу не трапиться.

Прийнявши за аксіому варіант з попаданством, — в тому сенсі, що все, що діється, яким би дивним не здавалося, відбувається насправді, — я і поводитися став відповідним чином.

До речі, про реальність і ілюзорність.

Кажуть ніщо в світі не стається випадково. Значить, той допис, про те, що насправді ми бачимо не реальний світ, а лише його відображення, яке малює наш мозок на основі отриманої інформації — теж свого часу не просто так потрапив мені на очі. Причому, незадовго до... ммм, перенесення. Я ж терпіти ненавиджу псевдонаукові розмірковування і ніколи їх не читаю. Тим паче, за сніданком. А цю статтю простудіював від заголовка і до посилань на першоджерела. За посиланнями, звісно, не пройшов... нема дурних віруси хапати, а допис запам'ятався. Ще б пак... Автор наситив його такою кількістю цитат від великих людей, що тільки перелік «стовпів цивілізації» займав півтора екрани.

Загалом, витягнув я бритву Оккама, змахнув нею пару разів, відсікаючи зайве, і вирішив — якщо я все-таки жертва розіграшу, то дулю вам, не дочекаєтеся смикання волосся, розмахувань трусами на ціпку і криків: «Мамо! Льолік! Рятуйте!»

Якщо банкет оплачено, то чому не пограти за цими правилами? Подивимося, хто буде сміятися останнім, а чиє прізвище навіть у титрах не покажуть.

Ну, а якщо... Не хочеться, звісно... У цивілізованому світі є багато речей, без яких життя не в кейф... Але хіба мало з нами відбувається такого, що потрапляє під категорію «не хотілося б», а нас про це ніхто не намагається навіть попередити. По-чесному, надаючи на вибір два варіанти: крутися-вертися або розслабся і посміхайся. Коротше, яку підлість доля не затіяла б на цей раз, жартома чи всерйоз, дзьобом траскати не варто...

Передбачаючи, чим закінчаться тризна, Аристарх заздалегідь приховав найсмачніші страви в кабінеті і, коли замок остаточно спорожнів, ми з ним відмінно поснідали, а потім і пообідали... Оскільки питань у мене було незліченна кількість, а застілля, навіть з такого сумного приводу, найкраще місце для бесіди. А ще, непогані вина підвищують градус довіри і невимушеності... Так що розмова текла плавно і пізнавально. Принаймні, для мене.

З'ясувалося, що наш вінценосний «батько», після того як овдовів, а мене відправив полірувати лави Сорбонни, примудрився спустити всю королівську скарбницю, а заодно всі гроші — виручені за закладені землі і державне майно. Так що на даний момент я володів лише тим, що мав на собі і при собі. А оскільки студентське життя королівського нащадка теж далеке від прибутку, то конкретно у мене залишалася пара коней: бойовий і в'ючний. Пара костюмів: дорожній і парадний. Чоботи, типу ботфорти — одна пара. Цілком ще пристойні, треба тільки змінити набійки. Капелюх — один. І головна цінність — родовий, фамільний меч.

— І що мені тепер робити?

Я не придумав нічого оригінальнішого, як задати друге по сакральності питання, після того як стало зрозуміло «хто винен».

— Мабуть, те, що робив ваш славний предок Рудіан Перший... ваша високосте, — відповів дворецький. — До того, як став королем і заснував династію.

Чесний і прямий погляд остаточно переконав Аристарха у повній невинності моєї пам'яті. Дворецький зітхнув... мабуть, стомився нести знання в маси... і налив нам ще з великого бутля, що здавався ще пузатішим, завдяки кошичку з натуральної виноградної лози. Судячи з того, як напружилася його рука, вина ще залишалося явно не на денці. От і добре. До кінця бесіди вистачить.

Розповідь про прапрадіда виявилася цілком типовою. Думаю, подібними фактами або легендами, в тісному родинному колі, можуть похвалитися практично всі мешканці першої сотні найбагатших сімей світу. Оскільки, як відомо, працею праведною не нажити палат кам'яних. Несподіванкою виявилося тільки те, що Рудіан, до того як став Першим, починав кар'єру не піратом чи розбійником, а — гладіатором! Оскільки його продали в гладіаторську школу ще в дитячому віці. А може, майбутній король і засновник династії народився просто там... в цирку. Адже на арені не тільки чоловіки б'ються, войовниць теж вистачає, а то і звичайних полонянок...

На жаль, в цьому місці історія, в обличчі Аристарха, скромно опустила погляд і почала мимрити щось невиразне. Втім — суть від цього не змінилася. Предок виявився чоловіком не лише пасіонарним, рішучим і амбітним, але так само — розумним і удачливим. Так що мені є з кого брати приклад. Тим паче, що потрібно не завойовувати корону, а всього лише викупити її у лихварів. Хоча, що простіше — питання спірне...