Читати книгу - "Ось ваш вінець, леді"

— Це ж чому? — запитав я.

Еккі перевів свій погляд на мене.

— Навіть мій бос придбав собі частку в цій фірмі, — сказав Мо. — То він і наказав нам, аби ми до тієї справи не чіпалися. Ми не знаємо напевне, проте здогадуємося, що корпорація «Тканини Маккензі» — то лише прикриття, а за лаштунками — геть інша оборудка, що приносить великі дивіденди. Тож особи, які вклали туди свої грошенята, нічого не хочуть знати — у них аж жижки трусяться від самої думки, аби часом не нагодився який хвацький розумака та не розніс ущент їхню таємницю.

Я підвівся на ноги.

— То що за оборудка криється за тією корпорацією?

Еккі знизав плечима.

— А бог її знає. То може бути все, що завгодно. Річ у тім, що в цю справу вклали свої гроші такі великі цабе, що докопуватися правди може бути вельми небезпечно.

— То Вессі був таким собі простаком?

Еккі кивнув головою.

— Авжеж, Вессі був простаком. Певно, хтось отримував замалі хабарі, тож йому це не сподобалося і він вгатив у Ричмонда кулю. Проте цей хтось був тісно пов'язаний з фірмою. Великі цабе, що вклали гроші в ту оборудку, просто не могли звинуватити цього вбивцю і водночас не викрити себе. Тож вони вирішили знайти цапа-відбувайла — й повісили вбивство Ричмонда на Вессі. Отака історія, друже... а тепер забудь про неї, добре?

— Хто такий Лу Спенсер? — запитав я.

Еккі кинув на мене швидкий погляд.

— Спенсер був правою рукою Ричмонда. Саме він очолив фірму та здобув контрольний пакет акцій після Ричмондової смерті.

— То Лу Спенсер і був тим типом, який убив Ричмонда, еге?

На обличчі Еккі з'явився збентежений вираз.

— Звідкіля мені знати, — промовив він. Це було несподівано, як на Еккі, тож зараз його голос звучав украй обережно.

— Гаразд, Мо, — сказав я, — ти розповів мені чимало цікавого. Красно дякую.

Еккі підвівся на ноги.

— Ти ж не збираєшся шукати пригод на свою голову? — запитав він. Одначе полиск в його очах свідчив красномовніше за слова — Еккі якраз-таки й сподівається, що я їх шукатиму.

— А чому б нам не докопатися правди? — відказав я. — Хай би що сталося, я діятиму обачно. Здається, були розмови, буцімто Ричмонд підбивав клинці до дівчини Вессі та начебто це тому Вессі його вколошкав?

Еккі кивнув.

— Еге ж, була така версія.

— Хто вона була, Мо?

Еккі спохмурнів.

— То була одна французька шльондра, — повільно мовив він. — Її ім'я тримали у таємниці, доки тривав судовий процес. Звати її Андреа, чи якось так... у тому районі, де вона працює, її кличуть Блонді.

Я почухав макітру.

— То вона — професійна повія? — здивовано запитав я.

Еккі кивнув.

— Саме так... Ну, ти ж бо знаєш, Вессі полюбляв панянок, які здатні самотужки давати собі раду.

— Гадаю, мені варто познайомитися з цією пані, — сказав я. — Можливо, щось від неї довідаюся...

— Я не знаю, де саме вона мешкає, та чи не щоночі вона буває у барі «Палкий джаз».

Я поплескав його по спині.

— Ось, друже, хильни ще житнього, — сказав я, повертаючись до столу. — Гадаю, ти його заслужив.

Еккі глузливо посміхнувся.

— Е, жевжику, — сказав він, — я й без тебе знаю, що заслужив. Але скажи-но мені, хто ж то хоче вділити тобі десять тисяч за надання цій справі розголосу?

Я підштовхнув його до дверей.

— Хто-хто, моя тітонька Белла, — сказав я, виштовхуючи Еккі до темного коридору.

— Та невже? — мовив він. — Ти маєш на увазі свою тітоньку Фанні[10], чи не так?

Я зачинив за ним двері.

Упевнившись, що Еккі вже пішов, я подався до буфету та видобув звідти ще одну пляшку житнього, зняв з її горлечка смужку тонкого паперу та витягнув корок. Прихопивши плящину з собою, я подався до іншої кімнати та всівся на ліжку. Тоді неквапно роздягнувся, невпинно мізкуючи над нещодавніми подіями. Коли відчув, що готовий, сходив по пляшку імбирної газованки та вклався у ліжко.

Усе це треба було як слід обміркувати. Скидалося на те, що мені доведеться попрацювати, аби дізнатися більше про цю загадкову справу. Це мене не турбувало, мені радше хотілося знати, куди мене приведуть подальші пошуки.

Наразі мої справи йшли непогано. Я писав статті та продавав їх куди та коли мені того хотілося. Редакторам подобалися мої матеріали, і вони незлецько за них платили. Гонорари, що їх я отримував за свої дописи, дозволяли мені винаймати гарну невелику квартиру та мати вдосталь випивки, аби бути під хмелем двадцять чотири години на добу.

Я трохи нахилився уперед і сьорбнув житнього.

А що, як я таки почну шукати правди і розслідування цієї справи поновлять? Якщо фірма «Маккензі-як-то-вона-в-біса-зветься» й насправді виявиться лише шахрайською ширмою, то справа набуде розголосу й запахне смаленим, і я буду причиною цього. Можливо газетярі застережуть мене, аби я не наразився на небезпеку, адже акціонери можуть завдати удару у відповідь... можливо, я втрачу все... і лише заради якихось десяти тисяч. Якщо поглянути під таким кутом, уся ця справа видавалася не надто вже й цікавою, словом, душа моя до неї не лежала.

Я поставив склянку на столик коло ліжка та запалив цигарку. Коли я вкладаюся у ліжко настільки заклопотаний думками, то завжди міркую, як би було чудово, якби поруч лежала вродлива панянка, здатна вислухати всі мої нарікання.

Жінка може бути неабиякою розрадою, і що більше я про це думав, то все пригніченішим почувався. Мене вже майже загребло, коли це раптом пролунав телефонний дзвінок.

Простягаючи руку до слухавки, я зиркнув на годинник. Щойно перейшло за другу ночі.

— Алло? — сказав я, гублячись у здогадах, хто ж це, в біса, може бути.

— Це — Нік Мейсон?

Ледве-но почувши цей дзвінкий, металевий голос, я різко сів на ліжку. Випадково зачепив рукою склянку з житнім, і вона впала додолу та з дзенькотом розбилася. Та навіть таке марнування доброго трунку не змогло відвернути моєї уваги від того голосу.

Чотири дні тому вона зателефонувала до мене вперше. Не назвавши свого імені, одразу сказала мені, що я