Читати книгу - "Кінець роману"

щось купував, з кимсь балакав. Однак підозрілість, ненависть і прагнення руйнувати залягають глибше, ніж думки про книжку, і підсвідомість впливає передусім на ці чуття. Ось так одного ранку я прокинувся, твердо знаючи, наче постановив це звечора, що нині піду до містера Савіджа.

Чудний це набір — кілька професій, які вимагають довіри людей. Той довіряється адвокатові, той — лікареві, а той, якщо він католик, — священикові. Сьогодні я додав до цього переліку ще й приватного детектива. Хибним виявилось уявлення Генрі про самого себе під пильним оком інших клієнтів. Тут було дві приймальні, і мене провели в одну з них. Навряд чи можна було сподіватися, що в цій конторі на Віґо-стрит душок плісняви в передпокої, характерний для адвокатського бюро, поєднається зі світським духом журналів, характерних для приймальні зубного лікаря. На столі лежали «Гарперз базар», «Лайф» і французькі журнали мод, а чоловік, що привів мене сюди, був трохи понад міру ґречний та елегантний. Підсунувши для мене стільця до каміна, він дуже обережно зачинив двері, і я почувся пацієнтом. Таким я й був — серйозно хворим, що потребував хваленої шокової терапії, аби вилікуватися від ревнощів.

Першою рисою образу містера Савіджа, що привернула мою увагу, була краватка — мабуть, відзнака якогось товариства однокашників. Другою — гладенько поголена й притрушена пудрою шкіра. Третьою рисою став лоб, що випинався з решток білявого волосся і яснів розумінням, співчуттям та готовністю прислужитися. Здоровкаючись, детектив якось дивно крутнув мені пальці. Мабуть, він масон. Якби я теж так крутнув, то, гадаю, міг би заробити знижку.

— Містере Бендрікс? — обізвався він. — Сядьте. Гадаю, у цьому кріслі вам буде найкомфортніше.

Поплескавши подушку крісла, він, повен турботи, стояв біля мене, поки я всідався. А тоді сів на стільці поряд крісла, наче мав пощупати мені пульс.

— Розкажіть мені все своїми словами, — сказав він.

Годі й уявити, чиїми ще словами я міг би послужитися. Я збентежився й засмутився, таж не по співчуття прийшов сюди, а по дієву допомогу, якщо кишеня дозволить заплатити за неї.

— Скільки ви берете за стеження? — спитав я.

Містер Савідж делікатно погладив свою смугасту краватку.

— Не хвилюйтеся, містере Бендрікс, — відповів він. — За таку вступну співбесіду я беру три гінеї, але якщо ви не захочете провадити справу далі, то нічого не візьму, жодного пенні. Знаєте, найкраща реклама — це вдоволений клієнт.

Цю заяложену фразу він увіткнув у розмову, як термометр. Напевно, у подібних ситуаціях ми всі поводимося подібно і вживаємо одні й ті самі слова.

— Ця справа дуже проста, — сказав я. І роздратувався, відчувши, що він уже все знає, хоча я ще нічого не повідомив. Ніщо з почутого від мене зовсім не здивує цього детектива. Усе викрите не відрізнятиметься від того, що він викрив десятки разів уже цього року. Навіть лікаря часом може спантеличити пацієнт, але містер Савідж спеціалізується тільки на одній хворобі й знає кожний її симптом.

— Можете не квапитися, містере Бендрікс, — з нудотною м’якістю відповів детектив.

Я зніяковів, як і всі його клієнти.

— Справді, нема про що говорити далі, — буркнув я.

— Розмова — це вже моя справа, — сказав він. — Передайте мені загальний настрій, атмосферу. Припускаю, йдеться про місіс Бендрікс?

— Не зовсім.

— Ага. То в неї інше прізвище?

— Ви неправильно зрозуміли. Це дружина одного мого приятеля.

— І він вас послав сюди?

— Ні.

— Може, у вас із цією дамою… близькі стосунки?

— Ні. Від 1944 року я бачив її тільки один раз.

— Вибачте, я не зовсім зрозумів. Ви сказали, що справа полягає в стеженні.

До цієї миті я не усвідомлював, як дратує мене цей нишпорка.

— Невже не можна так довго любити чи ненавидіти?! — зірвався я. — Не впадайте в оману. Я один із ваших ревнивих клієнтів. Нічим від них не відрізняюся, хіба що відстрочкою.

Містер Савідж поклав руку мені на рукав, наче вередливій дитині.

— Ревнувати не соромно, містере Бендрікс. Я шаную ревнощі як ознаку справжнього кохання. А щодо дами, про яку ми говоримо… Ви маєте підстави припустити, що вона… з кимсь зійшлася?

— Це її чоловік так припускає. Вважає, що вона з кимсь зустрічається. Вона обманює, пояснюючи, де була й що робила. Вона має… таємниці.

— Ага, таємниці.

— Цілком можливо, що все це дурниці.

— Містере Бендрікс, мій багаторічний досвід каже, що це далеко не дурниці.

Містер Савідж, очевидно вважаючи, що переконав мене провадити лікування далі, повернувся до стола й узявся писати. Прізвище. Ім’я. Адреса. Заняття чоловіка. Звівши олівця над блокнотом, він запитав:

— Чи знає містер Майлз про нашу розмову?

— Ні.

— Чи може наш співробітник показуватися на очі містерові Майлзу?

— Звичайно ні.

— Це ускладнює справу.

— Може, я згодом покажу йому ваші звіти. Не знаю.

— Ознайомте мене, будь ласка, з подробицями цього дому. Чи є там служниця?

— Так.

— Якого віку?

— Мабуть, років тридцять вісім.

— Чи є в неї кавалери?

— Не знаю. Імені її бабусі теж не знаю.

Містер Савідж поблажливо усміхнувся. Я вже подумав був, що він підійде до мене й знову поплеще по рукаві.

— Бачу, містере Бендрікс, що ви не маєте досвіду у справах слідства. Служниця дуже важлива. Вона могла б чимало розповісти про звички своєї господині… якби захотіла. Ви б здивувалися, дізнавшись, як багато всіляких дрібниць потрібно для найпростішої справи.

Цього ранку він довів своє твердження, покривши цілі сторінки дрібним неохайним письмом. Раптом він поставив запитання не по суті справи:

— Ви не будете проти, якщо в разі потреби мій підлеглий зайде до вас?

Я відповів, що не проти, але тут же почувся так, ніби добровільно впускаю щось заразливе у свою кімнату, і додав:

— Я б волів обійтися без цього…

— Звісно. Звісно ж. Розумію.

Гадаю, він справді все зрозумів. Я міг би сказати, що вже сама присутність цього підлеглого осідатиме пилом на меблях і сажею на книжках, і містер Савідж не здивувався б і не образився. Я дуже люблю писати на чистому лінійованому папері. Досить однієї плямки жиру чи ляпки чаю на аркуші — і він уже не годиться для роботи. Раптом мені стукнула в голову химерна думка: якщо приходитиме той бридкий непроханий гість, то доведеться замкнути весь папір у шухляді.

— Добре було б, якби він мене хоч попереджував, — сказав я.

— Так, звичайно, але це не завжди можливо. Яка у вас адреса, пане Бендрікс? Телефонний номер?

— У нас із господинею спарені телефони.

— Усі мої люди працюють дуже обережно. Хочете, щоб вам звітувалися щотижня, чи досить буде одного підсумкового звіту — насамкінець?