Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

— Чи є у вас план, містере Фікс? — запитав я у скоцюрбленої спини Микитича.

— Зараз сам побачиш... — не обертаючи голови, прошипів «бурєвєстнік» і я почув, як у його словах б’ється холодний пульс виваженого плану помсти.

Глава друга

У кафе людно.

Вільні місця хіба що за стійкою уздовж скляної вітрини, прикрашеної неоновою вивіскою. За столиками німці, поляки, зграя галасливих росіян. Велелюдність у залі пояснювалася сполученістю кафе з великим дьюті фрі-магазином, де вся вищеозначена публіка затарювалася дешевими як для Євросоюзу товарами.

— Пішли, допоможеш мені у спілкуванні...

Микитич суворо попензлював просто до касирки, не зважаючи на людей із тацями, які чекали своєї черги.

— Скажи їм, що я вже стояв у черзі до цієї товстухи (демонстративно тицьнув пальцем на касирку). Ми прийшли тільки по чай...

Я зсудомлено проковтнув слину і вибалушив очі, з усієї сили намагаючись підшукати відповідний до ситуації словниковий запас. Нарешті проґелґотів, звертаючись до черги англійською, бо німецькою знав украй мало:

— Е-е-е-е, ві стейт хіа єні тайм егоу, енд нау кам бек віз мані фор зе тейк онлі ті. (Ми стояли тут декілька хвилин тому і повернулися з грошима, аби взяти тільки чай.)

Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, повернули голови у мій бік і я відчув себе в головній ролі вистави під довгою, цілком постмодерною назвою «Жебракуваті українські актори в шахраюватий, маніпулятивний спосіб добувають окріп для колишнього алкоголіка, аби він живим дістався до Единбурга і заробив добові, яких би йому вистачило на кольоровий телевізор у хату». Хоча я й не зовсім підходив на роль «жебракуватого українського артиста», бо всім своїм виглядом випромінював благородні євроатлантичні флюїди.

— Вер ар ю фром? Раша? — змірявши мене ущипливим поглядом, запитав носатий дідуган із черги, на таці в якого поруч з банкою пива і картопляним салатом помпезно парували дві товсті баварські сосиски.

— Ноу, ві а нот раша, ві а юкрейніан...

— Раша, раша, — голосно перебив мене Микитич, виступаючи вперед, — усі ми раша, совьєт юніон... Андестенд? Сою-ю-ю-з нєрушімий республік свобо-о-о-одних... Я стояв тут у черзі... Я чай хочу взяти...

— Гоу е старт оф лайн, — сухо і вольово тицьнув собі за спину пальцем носатий.

— Шо він каже?

— Каже, щоб ми стали в кінець черги.

— Та пішов він на хуй, старий поц! Я тут до тебе стояв, пойняв?

На ідіому «на хуй», проказану досить голосно, відреагувало значно ширше коло відвідувачів. Навіть росіяни затихли і з їхнього кута веселим горобчиком до моїх вух долетіло «о, тоже наїли!».

І тут у справу втрутилась касирка-німкеня. Тлуста така дама, трохи схожа на Геринга, в білому очіпку і червоно-клітчатому сарафані. Вона піднялася зі свого місця і, взявши руки в боки, розродилася шпрехастою промовою, з якої я зрозумів тільки: цурюк (назад), дісциплінен (перекладу не потребує) і русіше шайзен (ну, ви зрозуміли).

У кафе запала тиша. Такі паузи белетристи всіх часів і народів штамповано називають театральними.

Після промови касирка знову всілася на місце і трохи нервово, наспівуючи, либонь, похідний гімн люфтваффе, натхненно вдарила по клавішах новенького касового апарата, вибиваючи чек інтелігентній німецькій парі з двома дітьми.

— Ну я їм зараз влаштую шайзен, — гримучою змією прошипів Микитич і, ніжно притуливши до грудей рожевого китайського друга, рушив у протилежному від касирки напрямку.

— Чому ви називаєте нас рашею? — спитав я пошепки, коли ми зайняли місце в кінці черги.

— Повір, вони не відрізняють, де українець, де білорус, молдаванин, росіянин чи прибалт. Для них ми всі — одна велика раша, або совьєт юньон, як кажуть німці.

— Ай ем нот раша...

— Та кинь, пусте...

А й дійсно, як вони так безапеляційно визначають серед купи європеоїдів людей з колишнього радянського союзу? Ну, зрозуміло, російська мова. Але коли ми навіть мовчимо, роздивляючись у дьюті фрі етикетки на алкоголі, нас на касі все одно чітко викупають як рашу.

То що видає в нас совків? Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається «барсетка»? Антропологічні особливості тілобудови? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Форма черепа з пласкими монгольськими потилицями? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски?

Усе те, що можна охарактеризувати терміном «деградативна селекція совка».

— Айне чай бітте, — міряючи зверхнім поглядом касирку, каже Микитич, кидає перед нею на прилавок велику сріблясту монету.

— Ти пойняв, які ціни? Майже двісті тисяч одна чашечка чаю. Охрініти!

Ну так, рахую я... Долар у нас зараз коштує десь близько ста вісімдесяти тисяч купоно-карбованців. Дойчмарка — близько ста. Сосиска — три марки, найдешевше пиво три з половиною, сирний пиріг — п’ять. Пляшка негазованої водички — марка тридцять. Кава еспресо — дві з половиною.

За свою місячну зарплатню я можу купити у цій забігайлівці десь двадцять чотири сосиски.

Посеред таці, яку соває перед собою на металевих рейках Микитич, стоїть лише самотня порожня порцелянова чашечка, з усіх боків дбайливо обкладена дюжиною пакетиків із дармовим цукром.

— Драй марк ергебен... — кидає Герінг у жіночій спідниці три монети на скляну тарелю перед касою, вибиває чек і робить рукою хореографічний пас убік дерев’яного боксу, де в окремих скриньках лежать понад два десятки сортових чаїв у пакетиках.

— Чорний беремо? Класичний? — суворо підібгавши губи, звертається до мене «бурєвестнік».

— Класичний! — киваю я головою, згадуючи балет «Лебедине озеро», який за радянських часів завжди демонстрували перед тим, як сповістити про чергову катастрофу на кшталт смерті генсека чи вибуху в Чорнобилі.

У повітрі дійсно пахне бідосею.

«Та-та-та, та-та, та-рарам-м-м-м-м», — починає звучати в моїй уяві тривожно озвучена гобоєм музична тема «Доля ломиться у браму».

Я пильно спостерігаю за Микитичем, що, презирливо змівши рукою решту з прилавку, підхоплює однією рукою термос, другою — тацю із самотньою чашкою і, гордо напнувши на грудях