Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

і саме в ній у кожному поколінні народжувалися гобіти зі сильним характером і з особливими звичками, ба навіть гобіти — шукачі пригод! Останні дві риси, проте, здобувалися радше на поблажливість (щодо багатіїв), аніж на схвалення загалу. Та звичай величати голову роду шанобливим «Тук», за потреби додаючи до імені порядкове число (приміром, Ісенґрім Другий), не втратив чинності.

Єдиним справжнім посадовцем у Ширі був на той час Голова Міхоритова (а водночас і Ширу), котрого обирали кожні сім років на Вільному Ярмарку на Білих Схилах у літні, себто в особливий день посеред літа. Одним із небагатьох обов’язків Голови було очолювати бенкети під час ширських свят, які відбувалися через однакові проміжки часу. Крім того, на Голову покладали повноваження Старшого Поштаря та Головного Ширифа[4], тож він керував іще й Вістовою Службою та Сторожею. Ці служби були в Ширі єдиними, та вістові були значно численніші, й роботи їм перепадало набагато більше, ніж сторожі. Бо, хоча не всі гобіти були письменні, ті, хто все-таки знався на грамоті, постійно писали листи всім своїм друзям (і окремим родичам), до яких не могли дістатися за час пообідньої прогулянки.

Ширифами гобіти називали своїх охоронців порядку, та це був дуже приблизний відповідник цього фаху. Жодної уніформи вони, певна річ, не носили (про таке взагалі ніхто не відав), за винятком хіба що одного пера в кашкеті, та й насправді були радше вартівниками огорож, аніж поліціянтами, бо частіше мали справу зі заблудлою звіриною, ніж із порушниками громадського спокою. Цих охоронців порядку для Внутрішніх Справ на цілий Шир було всього дванадцять: по три в кожній Чверті. Трохи численніший загін — залежно від потреби кількість його членів змінювалася — набирали для «обходу кордонів», аби впевнитися, що жоден сторонній — ані малий, ані великий — не став надто надокучливим.

На час, коли розпочалася наша історія, дозорців (так їх іще називали) значно побільшало. Адже звідусіль без угаву надходили скарги та звістки про дивних осіб й істот, котрі вешталися поблизу ширських кордонів чи навіть перетинали їх. То була певна ознака того, що не все так спокійно на білому світі, як, на думку гобітів, мало би бути й нібито завжди було: за винятком часів, описаних у прадавніх легендах і переказах. Однак мало хто зважив на цей знак, і навіть Більбо ще не уявляв собі, що він віщує. Шістдесят років минуло, відколи він вирушав у свою незабутню подорож — цей гобіт постарів уже й за мірками своїх одноплемінників, котрі з однаковою імовірністю могли дожити чи не дожити до ста літ. Але неабияке багатство, з яким він повернувся з тих мандрів, цілком очевидно, нікуди не зникло. Лишень-от, скільки точно його залишилося — цього Більбо не розкривав нікому, навіть своєму улюбленому «племінникові» Фродо. А ще Більбо ретельно зберігав таємницю персня, якого він знайшов.

4

Про віднайдення Персня

У «Гобіті» розповідається, що одного дня до дверей Більбо підійшов могутній чарівник, Ґандальф Сірий, а з ним — тринадцять ґномів. Власне, то був ніхто інший, як Торін Дубощит, королівський нащадок, із дванадцятьма своїми супутниками-вигнанцями. Без перестанку дивуючи цим самого себе, Більбо вирушив із ними одного квітневого ранку 1341 року за ширським літочисленням у виправу по велике багатство — до ґномівських скарбниць Королів під Горою, що попід Еребором у Долі, далеко-далеко на сході. Виправа та завершилась успішно: дракона, який охороняв скарбницю, було знищено. І хоча до того, як мандрівники здобули скарб, устигла прогриміти Битва П’яти Армій, загинув Торін і було здійснено чимало славетних діянь, той загін ледве чи ввійшов би до подальшої історії чи заслужив би на щось більше, ніж на коротку нотатку в довгих анналах Третьої Епохи, якби не принагідний «випадок». На високому перевалі в Імлистих Горах, яким гурт мандрівців прямував до Дикого Краю, на них напали орки; і сталося так, що Більбо на деякий час заблукав у темних орківських копальнях глибоко попід горами, а там, у марних спробах наосліп відшукати шлях, його рука намацала перстень, що лежав на долівці одного з тунелів. Більбо поклав персня собі до кишені. Тоді це здалося йому просто щасливою випадковістю...

Силкуючись знайти вихід, Більбо доти спускався в гірські надра, доки далі вже йти стало просто нікуди. В кінці одного тунелю розкинулося далеке від світла холодне озеро, і там, на скелястому острові серед води, жив Ґолум. То було невелике огидне створіння: воно плавало маленьким човном, загрібаючи воду великими пласкими стопами, й вистежувало сліпу рибу своїми мутними вологими очима, а тоді ловило її довгими пальцями та поїдало сирою. Ґолум їв будь-яку живину, навіть орків, коли йому траплялось упіймати котрогось із них і задушити без боротьби. Він володів таємничим багатством, яке потрапило до його рук багато віків тому, коли він іще жив на світлі — золотим перснем, що робив того, хто його носив, невидимим. Того єдиного персня він тільки й любив — свого «Безцінного», і лише з ним розмовляв — навіть тоді, коли не тримав його при собі. Зазвичай Ґолум переховував перстень у безпечній норі на острові й брав його зі собою тільки тоді, коли полював чи вистежував орків у копальнях.

Можливо, якби Ґолум зустрівся з Більбо, маючи той перстень на пальці, то відразу й накинувся би на непроханого гостя; та персня в нього не було, а гобіт, натомість, тримав у руці ельфійський кинджал, що правив йому за меч. Отож, аби виграти час, Ґолум викликав Більбо на Гру в загадки, сказавши, що, коли загадає таку загадку, якої Більбо не зможе розгадати, тоді він уб’є його і з’їсть, а коли переможе Більбо, тоді Ґолум виконає його бажання: проведе до виходу з тунелів.

Гобіт знав, що безнадійно заблукав у темряві й не міг ані просуватись уперед, ані вертатися назад, тож він пристав на виклик, і вони загадали одне одному чимало загадок. Урешті, Більбо таки переміг, радше завдяки щасливому випадку (так знову могло здатися), ніж власній кмітливості: підшукуючи нову загадку для суперника, він замислився і, несподівано натрапивши рукою на знайдений раніше перстень, скрикнув: «Що це у мене в кишені?» Ґолум відповісти не зміг, хоч і тричі намагався.

Щоправда, Наділені Владою не одностайні щодо того, чи було це останнє запитання просто «запитанням», чи таки «загадкою» — відповідно до суворих правил Гри; проте всі погоджуються, що Ґолум, прийнявши його та намагаючись відповісти, зв’язав себе власного обіцянкою. А Більбо наполіг, аби той дотримав слова якнайшвидше,