Читати книгу - "Ліс духів"

– Тіна добре зважила наслідки своєї відмови?

– Звичайно. Але вона ніколи не піддалася б. Я так і сказав Дюнанові.

– Чому?

– Вона з тубу. Це дуже жорсткий народ. На їхній батьківщині жінки носять під пахвою ніж. Якщо у воєнний час їхніх чоловіків поранено в спину, вони з ними розлучаються. Ну, ви зрозуміли.

Жанна опустила голову. Нотатки, які вона завжди шкрябала під час допитів, кружляли перед очима. Треба було продовжувати. Розплутати клубок. Відшукати цю Тіну Ассалі й покарати справжнього поганця – Дюнана.

– Мене відправлять за ґрати чи як?

Жінка підвела погляд. Перрая виглядав прибитим. Знесиленим. Жалюгідним. Його турбувала лише його власна шкура, його сім’я, його комфорт. До Жанниного горла підкотила відраза. У такі моменти до неї повертався її депресивний песимізм. Життя нічого не було варте…

– Ні, – сказала вона не роздумуючи. – Я не стану висувати вам обвинувачення, незважаючи на серйозні докази, що вказують на вашу відповідальність. Враховуючи ваші, скажімо так, імпровізовані зізнання. Підпишіть свідчення й забирайтесь.

Із принтера вже виїжджали аркуші з надрукованими Клер свідченнями. Жан-Ів Перрая підвівся. Розписався. Жанна поглянула на фотографії, розкладені на столі. Дітлахи під крапельницями. Хлопчик у кисневій масці. Чорне тіло, готове до розтину. Вона запхала знімки до конверта. Всунула всі матеріали в течку, яку поклала на правий бік столу. Перрая вже пішов. Наступний.

Ось так обидві жінки проводили свої дні. Намагаючись жити нормальним життям, думати про звичайні клопоти, бачити людство хоча б у сірому кольорі, до наступного розчарування. До наступного жахіття.

Жанна глянула на годинник. Одинадцята. Вона покопирсалася в сумочці й дістала телефон. Може, дзвонив Тома. Щоб вибачитися. Пояснити все. Запропонувати зустрітися в інший день… Жодного повідомлення. Вона вибухнула слізьми.

Клер підбігла, простягаючи їй серветку.

– Не розкисайте. Ми й не таке бачили.

Жанна кивнула. Sunt lacrimae rerum. «Для всього є сльози». Як любив казати Емманюель Обюссон, її наставник.

– Треба поспішати, – сказала секретарка. – У вас іще один допит.

– А потім? Обід?

– Так. Франсуа Тен. В «Usine». О першій.

– Чорт.

Клер стиснула її плече.

– Ви щоразу так кажете. А потім повертаєтесь о пів на четверту, п’яна й задоволена.

– Ну що, прочитала?

Жанна повернулася на звук голосу. 12:30. Вона прямувала до головного виходу, мріючи про холодний душ і проклинаючи скупердяйство суду: у СВІ постійно ламалися кондиціонери.

За нею йшов Стефан Ренарт. Той, який напередодні ввечері передав їй ту мутну справу. Лляна сорочка, сумка через плече – той самий пом’ятий вигляд. Пом’ятий і сексуальний.

– Прочитала чи ні?

– Я нічого не зрозуміла, – зізналася Жанна, знову рушивши до дверей.

– Але ж ти прошарила, що це справжня бомба?

– Якось усе це не в’яжеться в одну картину. Та й потім, анонімне донесення… Треба з’єднати ниточки.

– Про це тебе й просять.

– Я нічого не знаю про зброю. І про літаки. Я навіть не знала, що Східний Тимор – це країна.

– Це частина острова в Індонезії. Незалежна держава. Одна з найгарячіших точок на планеті.

Вони дійшли до рамок-металодетекторів. Фоє було залите сонцем. Охоронці, здавалося, підсмажувалися в ньому, наче ковбаски. Ренарт усміхався. Із портфелем під пахвою він був схожий на бувалого вчителя, який полюбляє виходити на косячок разом з учнями.

– Ще я не знаю, що таке «сессна», – мовила Жанна впертим тоном.

– Цивільний літак. Чорт забирай, це залізяка без жодних розпізнавальних знаків, якою перевозять автомати! Зброю, що була задіяна в спробі державного перевороту!

Саме це вона й прочитала напередодні, але в деталі не заглиблювалася. Навіть не розмірковувала над тим, що це означає. Тоді – як, до речі, й сьогодні – вона чекала на дзвінок. Решта ж…

– Ця історія з автоматами, – заговорила вона, щоби вдати зацікавлення, – не дуже мене переконала. Як упевнитись, що йдеться саме про французьку зброю? Виготовлену саме цією фірмою?

– Ти що, нічого не читала? Зброю знайшли в руках у вбитих повстанців. Напівавтоматичні рушниці «Scorpio». Зі стандартними набоями НАТО. Калібр 5.56. Нічого спільного зі звичним барахлом бунтарів із бідних країн. На такій зброї спеціалізується лише «EDS Technical Services».

Жанна стенула плечима.

– Тобі не здалося, що стукач на диво добре поінформований? – не вгавав суддя.

– Точно краще, ніж я. Я навіть не чула про цей державний переворот.

На обличчі Ренарта відобразився розпач.

– Та ніхто про нього не чув. Як і про всі інші події, що стосуються Східного Тимору. Але в мережі все можна перевірити. У лютому 2008 року повстанці спробували вбити Жозе Рамуша-Орту, президента країни. Чувак отримав Нобелівську премію миру в 1996 році. Нобелівський лауреат, важко поранений французькими карабінами! Бляха, не знаю, чого тобі ще треба. І це не враховуючи політичного боку справи. Прибутки від цієї схеми пішли на фінансування французької політичної партії!

– Якої я не знала.

– Молодої партії. Правої! Справа залізобетонна. Підсоли, приперчи – і подай гаряченькою. Ти ж це вмієш, хіба ні?

Жанна завжди була соціалісткою. Колись Обюссон не раз казав їй: «У молодості всі ліваки. Роки розставляють усе на свої місця, тобто праворуч». Жанна була ще не настільки стара, щоб змінити погляди. Та й сам Обюссон також лишився по лівий бік.

Ренарт пройшов крізь рамку, яка запищала, й охоронці привіталися з ним.

– Пообідаєш зі мною?

– Ні, пробач. У мене вже є плани.

Суддя розчаровано скривився, але Жанна не плекала щодо нього жодних ілюзій. Він лише хотів іще трохи побалакати про Східний Тимор.

Вона також пройшла через металодетектор.

– Якщо тебе так вабить ця справа, чому не доб’єшся, щоб її передали тобі?

– Та в мене вже весь кабінет завалений простроченими справами, аж двері не відчиняються!

– Можу позичити тобі свій лом.

– Чудово. То як, берешся за справу, згода? Ти мені ще подякуєш.

Ренарт цьомнув її. Біля губ. Від цього простого дотику Жанні потепліло в грудях. Вона попрямувала до парковки. Легка, неначе пилок у сонячному промінні. Почуваючись вродливою, сяйливою, непереможною. Від простого контакту з цим чарівним чоловіком її смуток зник. Вона подумала, чи не починається в неї біполярка.

Або, може, вона просто стає старою дівою.

– Не знаю, що зі мною відбувається: хочеться трахнути все, що рухається.

– Дуже мило.

Жанна силкувалася не виглядати шокованою. Франсуа Тен задивився на сідниці офіціантки, що віддалялася. Тоді перевів погляд з її задка на свою співрозмовницю й усміхнувся. Ця усмішка прямо свідчила про те, що Жанна також уходила до його сфери зацікавлення. Вона не відреагувала. Їхня дружба почалася ще в школі суддів у Бордо, за десять років до того. Першого разу Тен спробував підкотити до неї ще під час навчання. Тоді ще раз, через кілька років, після розлучення. Жанна