Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

Громадянською війною у Південних Штатах! Як особиста прислуга або як невтомні робочі руки, гуманоїдні роботи, спеціально розроблені для ВАШИХ УНІКАЛЬНИХ ПОТРЕБ, ОСКІЛЬКИ СТВОРЕНІ ДЛЯ ВАС І ЛИШЕНЬ ДЛЯ ВАС, безкоштовно передаються вам після прибуття на місце проживання з оснащенням відповідно до ваших заявок, зроблених до того, як ви покинете Землю; ці вірні і дуже слухняні супутники в найбільшій та найвідважнішій подорожі людини в сучасній історії забезпечать... — це тривало далі й далі.

«От, халепа, можу запізнитися на роботу», — розмірковував Ісидор, дряпаючи підборіддя лезом. Він не мав справного годинника і покладався загалом на телевізор з його сигналами точного часу, а сьогодні ще й був, здається, День міжкосмічних горизонтів. На телебаченні без кінця теревенили про п’яту (чи то шосту?) річницю заснування Нью-Америки — найбільшого поселення США на Марсі. Його старий, трохи несправний телевізор приймав тільки один націоналізований під час війни канал, який перебував тепер у власності держави; уряд у Вашингтоні зі своєю колонізаційною пропагандою залишався єдиним спонсором каналу, тож Ісидор не мав іншого вибору, як дивитися лише його передачі.

— Ну, що ж, послухаємо місіс Меґі Клуґман, — запропонував ведучий передачі Джонові Ісидору, якому хотілося знати хіба що годину. — Нещодавня іммігрантка на Марс місіс Клуґман у своєму інтерв’ю, записаному нами в Новому Нью-Йорку, зокрема, сказала таке: «Місіс Клуґман, яка різниця між життям на зараженій Землі і тутешнім життям у світі неймовірних можливостей?» — пауза, а тоді пролунав утомлений, сухий голос жінки середнього віку: «Думаю, що я і троє членів моєї родини передусім вирізняємо гідність».

— Гідність, місіс Клуґман? — запитав ведучий.

— Так, — відповіла місіс Клуґман тепер уже з Нового Нью-Йорка, що на Марсі. — Дуже важко пояснити. Як це — мати такого помічника, якому повністю можна довіритися геть в усьому, і це за наших тривожних часів... Дуже заспокоює.

— А там, на далекій Землі, місіс Клуґман, за колишніх часів, ви боялися, що вас можуть класифікувати як «спеціалів»?

— О, ми з чоловіком буквально вмирали зі страху. Аякже, ми емігрували, і страх одразу щез, сподіваюся, назавжди.

Джон Ісидор з гіркотою подумав: «Для мене також страх перестав існувати, навіть без еміграції». Вже понад рік він був спеціалом, і не тільки з огляду на свою невідворотно зіпсуту генетику. Найгіршим було те, що він не зміг пройти тест мінімальних розумових здібностей, і тепер його безцеремонно називали пустолобим. На нього зійшла зневага трьох новозаселених планет. Але хай там як, йому вдавалося виживати. Працював водієм фургона, яким возив до майстерні зламаних механічних тварин; у Ветеринарній клініці Ван Несса всі, включно з похмурим, готичним босом клініки Ганнібалом Слоутом, вважали його людиною, і він був їм за це дуже вдячний. «Mors certa, vita incerta»[1], — як любив іноді казати містер Слоут. Незважаючи на те, що Ісидор чув цей вислів безліч разів, він мав доволі невиразне уявлення про його значення. Зрештою, якби пустолобий був обізнаний з латиною, він перестав би бути пустолобим. Містер Слоут, коли чув це від Ісидора, погоджувався з його припущенням. До того ж існували геть нетямущі пустолобі, значно тупіші за Ісидора, які не могли отримати жодної роботи і жили у спеціальних закритих закладах із химерною назвою «Інститут спеціальних навичок торгівлі Америки», куди, як завжди, з якоїсь причини мусило прокрастися слово «спеціал».

— ...ваш чоловік почувався беззахисним,— казав далі ведучий, — і був змушений постійно носити дорогий і дуже незручний гульфік від радіації, правда, місіс Клуґман?

— Мій чоловік, — почала було місіс Клуґман, але в цю мить Ісидор, закінчивши гоління, зайшов до вітальні й вимкнув телевізор.

Тиша. Вона відлунювала від стін і дерев’яних частин будівлі; розчавила його своєю всеохопною напругою, немовби виробленою якимось велетенським генератором. Здіймалася хвилею над підлогою, вкритою від стіни до стіни сірим килимовим настилом. Витікала зі зламаних та напівзламаних кухонних пристроїв, усіляких мертвих приладів, що вийшли з ладу ще до появи Ісидора. Соталася з непридатного наземного торшера у вітальні, змішуючись із порожніми і мовчазними потоками самої себе, які спадали із засидженої мухами стелі. Просочувалася з усіх предметів, що перебували в межах його поля зору, немовби з неї — тиші — складалися всі матеріальні речі. Отож вона тиснула не лише на його вуха, але й на очі; він стояв біля заглухлого телевізора і бачив її, неначе вона була чимось живим. Живим! Він часто відчував її похмуре наближення; коли вона з’являлася, то вривалася у його сприйняття раптово, вочевидь не здатна чекати. Всесвітня тиша не могла впоратися зі своєю жадобою. Тільки не тепер. Тепер, коли вона фактично перемогла.

Тому Ісидор із подивом запитував себе, а чи ще хтось із тих, що залишилися на Землі, так само, як він, відчуває порожнечу. А чи, може, це особливість його незвичайної біологічної ідентичності, такої собі схибленості, викликаної його недолугим сенсорним сприйняттям? «Цікаве запитання, — подумав Ісидор. — Але з ким поділитися своїми спостереженнями?» Він жив на самоті в занехаяному, безголосому будинку із тисячею незаселених квартир, які, як і вся споруда, день за днем перетворювалися на дедалі більшу ентропійну руїну. Зрештою, все у будинку зіллється в одне ціле, стане безликою, однорідною, схожою на пудинг масою, що заповнить кожну квартиру під саму стелю. А потім занехаяний будинок сам перетвориться на безформну купу, поховану під всюдисущою пилюкою. Але на той час він, звісно ж, уже помре — ще одна дуже цікава подія, настання якої Ісидор передчував, стоячи на самоті у своїй зараженій запустінням вітальні, сповненій бездиханною, всепроникною, деспотичною світовою тишею.

Мабуть, ліпше знову ввімкнути телевізор. Але ота реклама, розрахована на залишки нормалів, його дуже лякала. Йому безперестанку втовкмачували в голову, що він, спеціал, нікому не потрібен. А навіщо він комусь? Навіть якби захотів, все одно він не зміг би емігрувати. «Тоді навіщо вислуховувати оті теревені?» — запитав він себе роздратовано. А щоб вони луснули разом зі своєю колонізацією! Ох, якби там почалася війна — теоретично таке могло врешті-решт трапитись — і тоді б вони заметушилися там так само, як колись на Землі. І всі стали б спеціалами, незважаючи на еміграцію.

«Гаразд, — подумав він, — треба на роботу». Дотягнувся рукою до круглої ручки, що відчинила йому шлях у неосвітлений коридор, але одразу відсахнувся, ковзнувши поглядом по порожнечі решти будинку. Вона чатувала на нього десь там ззовні — ота сила, що завзято проникала всередину його квартири. «Боже», — подумав він