Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

— Боже! — вигукнув скрушно Рік і розвів руками. — Я ж бо хочу мати тварину; навіть уже збираю гроші. Але ж самі знаєте, яка платня міського службовця...

«От якби мені знову пощастило на роботі, — подумав він. — Як це сталося два роки тому, коли за місяць вдалося вполювати чотирьох анді. Якби я знав тоді, що Ґраучо помре... але це було ще до правця. До дводюймового шматка обмотувального дроту, що, наче шприц, увійшов під овечу шкуру».

— А кота не хочете купити? — запропонував Барбор. — Коти — дешеві. Он, загляньте у каталог «Сідні».

Рік відповів стиха:

— Не хочу домашнього улюбленця. Хочеться чогось такого, що я вже мав, велику тварину. Вівцю, а якби міг дістати трохи грошей, то корову чи вола, або навіть, як у вас, — коня.

Премії за п’ятьох анді точно вистачило б. По тисячі доларів за штуку, і це без основної зарплати. За такі гроші я уже знайшов би собі тварину. Навіть якби оголошення у каталозі «Сідні» було надруковане курсивом. П’ять тисяч доларів... але спочатку ті п’ять анді мають прибути на Землю з якоїсь колоніальної планети. А це вже не від мене залежить. Я не змушу п’ятьох анді прибути на Землю, а навіть якби змусив, то є інші мисливці за головами в інших поліцейських відділках у всьому світі. А тим прибулим анді ще й треба поселитися у Північній Каліфорнії, а старшому окружному мисливцеві за головами Дейву Голдену — померти або вийти не пенсію.

— Купіть цвіркуна,— пожартував Барбор.— Або мишу. За двадцять п’ять баксів можна купити дорослу мишу.

— Ваша кобила може померти так само, як і моя вівця Ґраучо, без попереджень, — відповів Рік. — От прийдете сьогодні ввечері додому з роботи, а вона лежить на спині й дриґає в повітрі ногами, як ота комаха. Про яку ви казали, як отой цвіркун.

І Рік пішов рішучим кроком, тримаючи в руці ключ від говеркара.

— Вибачайте, якщо сказав щось образливе, — нервово кинув йому навздогін Барбор.

Мовчки Рік Декард відчинив двері говеркара. Навіщо даремно теревенити з сусідом? Треба налаштовуватися на роботу, на майбутній день.

Розділ 2

У порожнечу нежилої кімнати у велетенському занехаяному будинку, де колись мешкали тисячі людей, із єдиного телевізора густо сипалася реклама товарів.

У цій, тепер нічийній руїні, до Остаточної світової війни завжди підтримували порядок і чистоту. Будинок стояв у передмісті Сан-Франциско, звідки швидкісна монорейка легко доставляла пасажирів до центру міста; тоді весь півострів аж щебетав, як те дерево з безліччю пташок зі своїми радощами і скаргами, а тепер турботливі власники квартир або повмирали, або емігрували на планети-колонії. Переважно повмирали; війна таки далася взнаки, попри всі героїчні запевнення Пентагону і його самовдоволеного наукового васала «Корпорації Ренд» — фірми, що, власне, розташовувалася недалеко від цього будинку. Як і власники квартир, корпорація також кудись виїхала і, мабуть, назавжди. Але ніхто за нею не сумував.

До того ж нині ніхто вже не пам’ятав, з чого почалася війна і хто в ній усе ж таки став переможцем. Пилюка, що заразила більшу частину поверхні Землі, знялася невідь з якої країни, і ніхто, навіть держави, що ворогували під час війни, цього не передбачили. Спочатку, як не дивно, вимерли сови. Тоді здавалося майже кумедним, що тлусті, білі й пухнасті птахи з якихось причин лежали по всіх подвір’ях і вулицях; однак живі сови рідко коли потрапляли людям на очі, бо вони здіймалися у повітря лише з настанням сутінків. Проявом епідемій у середні віки були масові з яви мертвих щурів. А ця чума впала згори.

За совами пішли, безперечно, інші птахи, втім до того часу незвичайний феномен вже помітили та знайшли йому пояснення. Мізерні кошти на колонізаційні програми виділялися і до війни, але тепер, коли на Землі забули, який вигляд має сонце, колонізація вступила в абсолютно нову фазу. У зв’язку з цим головна зброя війни — Синтетичний Борець за Свободу — зазнала модифікацій; спроможний функціонувати на чужорідних для людини планетах гуманоїдний робот — власне кажучи, органічний андроїд — став таким собі мобільним допоміжним двигуном колонізаційної програми. Відповідно до законодавства ООН, кожен емігрант на свій вибір автоматично отримував у власність один із різновидів андроїдів, тож на початку 1990-х різноманітність їхніх моделей перевершила всі розумні межі, немов різноманітність американських автомобілів у 1960-ті.

І це стало вирішальним стимулом до еміграції: роботи-андроїди виступали в ролі пряника, а радіоактивні опади — у ролі батога. ООН якнайбільше сприяла еміграції та майже унеможливила перебування на Землі. Байдикування на Землі потенційно означало, що вас зненацька могли віднести до розряду біологічно небажаних індивідів, і ви ставали загрозою для чистоти прадавньої раси. Щойно на когось чіпляли ярлик «спеціала», як він, попри стерилізацію, вмить випадав з історії людства. По суті, такий громадянин переставав бути частиною людства. Разом з тим, то тут, то там люди ухилялися від еміграції; вони самі не могли пояснити такої ірраціональності. За логікою, кожен «нормал» мав би вже давно емігрувати. Очевидно, навіть ось такою спотвореною, Земля все одно залишалася для них чимось дуже близьким, і їм не хотілося її покидати. А можливо, еміграційні скептики вважали, що незабаром шатро пилу, яке нависло над Землею, все ж таки розсіється. У будь-якому разі, на Землі залишалися тисячі людей, більшість з яких гуртувалася у великих міських зонах, де вони мали змогу бачитись наживо і своєю присутністю підбадьорювати одне одного. Вони вважалися здебільшого здоровими. Але на додачу до них у фактично безлюдних передмістях траплялися також і незвичайні створіння.

Одним із таких створінь був Джон Ісидор, на кого несамовито горлопанив телевізор у його вітальні, поки він сам голився у ванній.

Ісидор просто примандрував у ці місця одразу після війни. У ті страшні часи ніхто насправді не знав, що вони робили. Населення, розрізнене війною, покидало насиджені місця, тимчасово поселялося то в одному, то в іншому регіоні. Тоді пилюка випадала спорадично і дуже нерівномірно; деякі країни залишалися майже не зараженими, інші аж душилися від неї. Переміщені поселенці рухалися подалі від хмар радіоактивного пилу. Півострів на південь від Сан-Франциско спочатку був вільним від пилюки, тому багато людей вирішили оселитися там; коли почала випадати пилюка, дехто з поселенців помер, а решта емігрували. Дж. Р. Ісидор залишився.

Телевізор горланив:

— ...точно відтворюють атмосферу тихих днів перед