read-books.club » Фантастика » Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара 📚 - Українською

Читати книгу - "Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара"

270
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Щоденник Іноземця" автора Владислав Вікторович Манжара. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 31
Перейти на сторінку:
class="p">– 

А в ваших краях хтось приручив вовка?

– 

Ні. Про такі подвиги Я не чула.

– 

Які тварини тут водять ся взагалі. Вовки ж хижі, так? Їм треба чимось харчуватись.

– 

Тут також водять ся олені, кози, зубри. Це лиш ті що Я сама бачила. А також подекуди можна зустріти ведмедів або тигрів.

– 

Оленів Я бачив. Ми з Батьком часто на них полювали. Але це було давно… Тобі напевно не цікаво буде чути про просте полювання.

– 

Не хочеш розповідати про полювання, розкажи про свою Землю.

Я опустив погляд до низу. Кілька секунд мовчав. Важко вже було згадати, як там було красиво. В голову полізли картини, які не витягувались на світло вже багато років. Я подививсь на Вѣдану і сказав:

– 

За світило на небі ми мали звезду. Таку от маленьку систему ми мали. В ній була лише одна Земля, придатна для життя. Звезда була червоних відтінків, а небеса були не такі як тут. Небеса були зеленуваті. Таких небес Я більш ніде не бачив за весь період моєї подорожі. – Я замовк. Картини були на стільки сильні, що мої очі потроху наливалися сльозами. Я посміхавсь. Не думав, що ці спогади спричинять такий ефект, але це було водночас приємно.

– 

Напевно красиво. – Вѣдана відвела погляд. – Не продовжуй, якщо це так важко для Вас. Напевно Ви давно не були дома.

– 

Все добре. Давно вже не згадував про неї. Зазвичай Я постійно був зайнятий чимось. Зараз зрозумів, що так Я тікав від цих думок. Вони виявились не такими і страшними. Або вже пройшло достатньо часу.

– 

Давай краще поговоримо про майбутнє. А от скажи, ти ще відправиш ся подорожувати?

– 

Думаю, якщо Я знайду хорошого механіка та деталі, то зможу знову подорожувати.

– 

А… Ви зможете мене взяти з собою?

Я поклав руку їй на плече. – Якщо Я кудись летітиму, то обов’язково візьму тебе з собою.

– 

І Ви покажете мені зелені небеса? – Її наївні очі дивились просто мені в душу.

– 

Якщо ми їх знайдемо.

– 

Що значить «Якщо ми їх знайдемо?» А ваша земля… З нею щось сталось?

– 

Була війна. Проти нас застосували

найсильнішу зброю і розкололи мою землю на дві частини…

В цей момент вона все зрозуміла і обняла мене.

– 

Мені так шкода. З нею сталось щось на зразок нашого горя?

– 

Ні. Це була війна, а війна ніде не міняється. Ми програли і нас витіснили спочатку на орбіту, а потім нам довелося здати Землю ворогам. Багато хто врятував ся. Дехто осів в сусідніх системах, на Землях наших братів, дехто полетів далі.

– 

Ви, один з тих хто полетів далі, але де інші?

– 

Інші на орбіті Ярили – Сонця, трохи далі орбіти Землі Перуна. Вайтмара дрейфує щоб зменшити витрати енергії. Нас послали на розвідку. Все таки, всього на всього 50 лѣтъ тому ви виходили на зв’язок, а потім перестали. Тепер ясно чому.

– 

Це ж чудово. Нас врятують.

– 

Ні. Не все так просто. Мій зореліт не просто вийшов з ладу. Мене підбили. Вімани Кощеєві. Їхня база десь поруч, тому Я відправив послання, щоб вони не приближались поки є загроза. Можливо вони вишлють кілька кораблів, але Вайтмара сюди не полетить.

– 

Це ще одна причина, чому Ви переживаєте?

– 

Так. Сили ворога можуть виявитись занадто сильними лише погіршують ситуацію. Я не можу визвати підмогу, бо не можу ризикувати і цими людьми. Треба все добре вияснити, а потім вже можна буде скорегувати дії.

– 

Тобто, Ви можете зв’язатись з своїми?

– 

не все так просто. Для цього мені знадобиться якийсь ретранслятор. Якщо пустити напряму з наруча, то по-перше сигнал може просто не дійти, по-друге його можуть легко перехопити. Видавати своє місце знаходження не дуже хочеться.

– 

Це мудро. Надіюсь в нашій подорожі Ви знайдете те, що шукаєте.

– 

Я теж на це надіюсь.

– 

Що ж. Тоді завтра ми вирушаємо в дорогу та будемо сподіватись на краще. Мені час спати. На добраніч.

– 

На добраніч.

Що діється з міром. Кощеї й суди дістались. Я хочу лиш одного, якби тільки Вайтмара з усіма людьми на борті розвернулась та полетіла звідси. Кощеї можуть виявитись надто сильними. А якось знайшов би шлях додому. Але цього не буде. Мої брати не дозволять полетіти без мене. Скоро Я побачу або знайомі обличчя, або вогонь в небі.

11 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:131

Вітаю майбутнього читача. Пройшов ще день на цій Землі. Але який великий він був для людей, які раніше не заходили далі сусідніх поселень. Сього дня вони відправились в таку далеку дорогу. Дорогу, в якої не було чіткого пункту призначення. Місто опустіло повністю. І я вирушив з ними.

З першими променями сонця ми вирушили на південь. Коней та волів не вистачало для возів, тому люди самі впрягались. Але було багато таких як Я, які подорожували з одним мішком. Наприклад Къназеві речі (та його дочки, звісно ж) займали трохи більше пів воза, тому вони пропонували сусідам перекласти деякі речі до них.

Для мене подорож була не дуже важкою, але нудною. Отак просто йти і йти по засніженій лісній одноманітній дорозі не приносило ніякого задоволення. Так не можна було сказати за оточуючих. Хоча багато хто був засмучений через те, що довелося покинути дім, але всі були з хорошим настроєм і з надією на краще. Надія була їхня рушійна сила.

Так пройшов день. Ми йшли безлюдними лісами. Лише засипана снігом дорога нагадувала про людей, які колись тут жили.

На ніч ми влаштували табір поставивши кілька возів в коло, решту всередину. Всі розбились на групи десь по 10 – 15 чоловік, та приготували собі вогнище для приготування їжі. Такими групами було легше щось робити. Кожна група відповідала за себе, але не відмовлялись від допомоги, і самі нікому не відмовляли.

Зі мною були люди яким Я вже довіряв. Це Къназь, Вѣдана, та брати з сім’єю вѣсти. Коли всі освоїлись, Къназь пішов перевірити, чи в інших все в порядку. Ми ж сиділи навколо багаття та розмовляли…

– 

Семиборе, передай мені ложку, бо я свою впустив. Треба її помити.

– 

Брате, ти як завжи. Тримай. – Семибор протягнув чисту ложеку до Яровита. Брати посміхались при цьому. Схоже Яровит завжди був таким по-милому незграбним. Напроти братів сиділи діти, які з задоволенням

1 ... 4 5 6 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник Іноземця, Владислав Вікторович Манжара"