Читати книгу - "Постріл в Опері"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Який іще суд? – поцікавилася Катя.
– Між Небом і Землею!
– Боюся, – Катерина адресувала Акнір підкреслено люб’язний погляд, зовсім не приховуючи ані фальші своєї люб’язності, ані радості перемоги, – цей Суд нас уже затвердив. На купальському шабаші всі визнали нашу владу.
– Чорта з два! – заволала Наступниця. – Вас визнали два чорти… То була істерика! Ейфорія! Всі раділи, що врятували власну шкуру. З радощів вони коронували б навіть пень. Проте існує закон. І він для всіх!
«Ти його закон, але є закони й для тебе», – згадала Маша слова з книги Києвиць.
Про що попереджала Василиса, стало більш-менш зрозуміло.
– Ані… Даруй, я не запам’ятала ім’я, – почала Ковальова.
– Акнір! – гаркнула Акнір.
– Акніро, ми тебе розуміємо. Ти втратила матір. – Маша підвелася. Їй здалося, розмовляти сидячи – нечемно.
– Що?!!!
Обличчя дочки Килини спотворилося від ненависті й болю.
– Ти розумієш мене? – прошипіла вона, захлинаючись злобою. – Розумієш?! Ви вбили її! Ви – Втрьох! І тепер ти мене розумієш?!!! Ви – люди. Сліпці! Ви – вже трупи! Вам зі мною не впоратися навіть утрьох!
Вона задихалася, не вміючи розподілити свою злість на слова.
Вона була надто юною й надто небезпечною – у цьому віці, коли святого нема й ти сам наділяєш усе, що існує, новими іменами, вважаючи їх єдино вірними.
І якими іменами Акнір наділила цих Трьох, здогадуватися не треба.
– Убивці! Самозванки! Людське бидло!
– Акніро, ми не вбивали її… – Маша відчайдушно жаліла цю дівчинку, яка кричала. – Ми захищали Місто. Ти ж знаєш це? Правда, знаєш? Тобі все розповіли.
– Ви отримали її владу випадково! – стрімко зіскочила з вбивчої теми дочка Києвиці. – Мати віддала вам її проти волі. Вона ніколи б не віддала її вам за власним бажанням. Вона збиралася віддати її мені!
Маша заплющила очі, пригадуючи страшну мить.
Божевільна від шаленої муки жінка, що повзала стелею «Центра старокіевскаго колдовства на Подолъ»:
«Вам?! Я маю віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»
– Може, й збиралася, – сказала Катя, і її голос пролунав на подив рівно й спокійно. – Ось тільки віддала її нам. За власним бажанням. Ти ж, мабуть, у курсі, що відбувається з відьмами на момент смерті?
– Моя мати – не відьма. Вона – Києвиця!
– І з Києвицями теж, – поступливо покивала Катя. – Вони не можуть померти й відчувають пекельний біль доти, поки не передадуть свою силу іншому. Й ніхто не забороняв твоїй матері повзати стелею без кінця, страждати, потерпати від болю й чекати на тебе день, два, три – це був її особистий вибір. Але вона зробила інший – полегшила собі смерть. І віддала силу нам. Трьом. Така була її воля!
– Логічно, – сказала Маша.
(«Логічно» було улюбленим словом Ковальової й найвищою мірою істини!)
Акнір люто пошматувала Катю очима й задихала так часто, що стало зрозуміло: невідомий Суд між небом і Землею, яким погрожувала Наступниця, точно візьме до уваги Катин аргумент.
– Вас усе одно не визнають! – завила Акнір. – Ви – сліпі! За тисячі років влада жодного разу не передавалася сліпим. Наступницею може стати лише відьма по крові!
– Але їх Троє, – заперечила Беладонна. – Й існує пророцтво. «Коли до Міста втретє прийдуть Троє…»
– Це випадковість!
– А от нема випадковостей, – муркнула біла кицька й презирливо почухалася.
– Плювати! – затупотіла ногами Акнір. – Нехай їх Троє. Вони – сліпі! На це не зможуть заплющити очі! Й тоді Суд призначить бій. Поєдинок!
– Бій?! – пожвавилася Катерина Дображанська, яка донедавна відвідувала закритий боксерський клуб.
– І вони програють! – Акнір схилилася над непроникною Беладонною. – Тому що ні чорта не знають!
– Та чорта ми точно знаємо, – сказала Чуб. – Особливо Чорта твоєї чортової матері!
– Не чіпай мою матір! – оскаженіла Акнір. – Еб ворст інк! – незрозуміло прокричала вона, націлюючись у Дашу перстом. – Хто ти така? Що ти взагалі можеш? Ти – косматочка?
Даша із сумнівом труснула стокосою зачіскою, підозрюючи, що Акнір натякає на її шевелюру, проте не розуміючи, чи намагається вона тим самим її образити.
– Ти – гадуниця?
А це вже було явною образою!
– Я – гадуниця?! – розперло Чуб. – Сама гадина, мала!
– Ти – обертиха?
– Сама обертиха!
– Вона питає, чи можеш ти обертатися на тварин, – тихо сказала Маша.
– Так я тварина? А, тобто перекидатися… – пригальмувала Землепотрясна. – Однак ми позавчора врятували Місто!
– Хвалитися «Ми врятували Місто» – це все, на що ви здатні! – не дала їй похизуватися Акнір. – Ви й примітиву не знаєте! Вищати «Та ми врятували Місто!» – все, що ви можете мені протиставити в бою. Ну, крикни ще раз! Можливо, допоможе!
Металеве лезо на черевикові Наступниці хижо посміхнулося до Чуб.
Акнір підскочила, наче героїня японських бойовиків, націлюючись вістрям ноги Даші в скроню.
Чуб вульгарно відскочила й завалилася на плюшеві подушки, недоречно підбита під коліна краєм дивана, мало не придушивши Ізиду Пуфик, яка безтурботно спала. Руда кицька трохи розплющила жовте око й, муркнувши французьке «Фі!», продовжила перерваний хазяйкою процес.
А Акнір, зробивши мудрований повітряний пірует, безславно впала на підлогу, зчинивши неабиякий гуркіт.
Скрикнувши, Маша похопилася до неї.
Дочка Килини лежала, звівши до лоба сповнені жалості очі.
– Ой… – по-дитячому пхикнула вона.
– Корінь! Дайте їй чортів корінь! – запанікував чорний кіт Бегемот і в три стрибки метнувся з кімнати до коридору.
Маша побігла за котом. Даша – за Машею.
Кіт уже підчепив пазуристою лапою двері господарчої шафи, де зберігалися численні банки й пляшечки, що залишилися від передчасно померлої Килини.
– Верхня полиця! – нявкнув кіт.
– Катю! Драбину! – Даша побігла до кімнати.
Хмурячись на скімлячу воїтельку, Дображанська без особливого бажання підхопила важку спіралеподібну драбину, що жила біля книжкових полиць.
– Шмаркачка, – кинула вона на ходу.
Даша підхопила вантаж праворуч. Пересуваючись дрібненькими кроками, Троє насилу затягли дерев’яне одоробло до коридору, й хвилин сім-десять по тому, хвилюючись і перекидаючи випадкові банки, Маша відшукала на верхній полиці бляшанку з биркою «Корінь чортів».
Та коли трійця повернулася до круглої кімнати, підлога була незаймано вільною – Акнір, яка щойно вдарилася, розчинилася в повітрі. А там, де стояла спіралеподібна драбина, опинилася дуже несподівана річ.
Книжкова шафа, що насправді виявилася замаскованими дверцятами, була трохи прочинена, й, заглянувши до знайденої схованки, Троє побачили простору комору.
– Тут ціла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Постріл в Опері», після закриття браузера.
