Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

й про коронування. Це була найутомливіша церемонія, в якій мені доводилося брати участь. Так випало, що я став одним із чотирьох обраних офіцерів-кавалергардів, які разом із найвищими сановниками утворювали шпалери вздовж широких сходів Успенського собору, які вели від вівтаря до тронів на помості. Повітря було задушливим від ладану. Ми нерухомо стояли з важкими палашами й «голубами» від 9-ї години ранку до пів на другу дня, а тоді коронування скінчилося, і процесія вирушила до імператорського палацу. Його Величність у короні й підбитій горностаєм коронаційній мантії з золотої парчі йшов під балдахіном, який несли генерал-ад’ютанти, а перед і за ним крокували попарно оті четверо кавалергардів, досі з палашами наголо.

У важкому коронувальному вбранні імператор з імператрицею мусили ще сісти до традиційної трапези, яку мені вдалося побачити мигцем. У гарній залі, що називалася Грановитою палатою, було на узвишші накрито стіл для імператорського подружжя й імператриці-вдови. Їх обслуговували найвищі придворні сановники, здебільшого вже літні люди. Тремтливими руками вони підносили їжу й напої на імператорський стіл, обабіч якого стояли в почесній варті офіцери-кавалергарди з оголеними палашами. Із зали всі мусили виходити задки — а це було нелегко на слизькому паркеті. Це один із нечисленних заходів — можливо, єдиний, — на якому отим високим придворним доводилося виконувати свої офіційні функції. Застільну музику виконували всесвітньовідомі музиканти.

Однак урочиста коронація мала моторошне продовження. Через два дні в кавалергардському полку було оголошено тривогу, і він мав щодуху скакати майже через усю Москву на Брестський залізничний вокзал, розташований на західному краю міста. Ледве встигнувши виконати наказ і вишикувавшись на змилених конях після тривалого чвалу, ми побачили царя з царицею, блідих і серйозних, які проїхали повз нас у супроводі карет із імператорським почтом, повертаючись тією самою дорогою, якою прямувала була казково пишна коронувальна процесія. У чому річ, ми ще не знали, але, судячи з приголомшених облич безмовної публіки, скоїлося щось катастрофічне.

Усе стало зрозуміло, коли позаду проїхала вервечка відкритих возів. З-під брезенту безживно звисали руки і ноги. Там лежали жертви жахливого нещастя, що сталося на Ходинському полі поблизу навчального плацу. Натовп кинувся був до яток, де роздавали прохолодні напої та маленькі сувеніри, раптом виникла паніка, в тисняві люди падали в прикриті дошками шанці, і їх затоптували на смерть. Казали, загинуло близько двох тисяч людей.

Ця катастрофа виявилася лихим передвістям для царювання Миколи ІІ. Її порівнювали з феєрверком, влаштованим з нагоди одруження майбутнього Людовика XVІ й Марії-Антуанетти, який теж призвів до численних людських жертв.

Коли командира кавалергардського полку генерала фон Ґрюневальдта було 1901 року призначено шталмейстером Двору, він запропонував мені цікаву посаду в імператорській придворній стаєнній частині. Попри те, що я чудово почувався в кавалергардії, я не міг встояти перед спокусою на якийсь час присвятити себе улюбленому захопленню, коням, — а в придворних стайнях їх було більше тисячі, та ще великий штат! До того ж для молодого офіцера з невеличким заробітком полковницька платня і безкоштовне помешкання в одному з найпишніших кварталів столиці теж щось важили.

На моє позитивне рішення вплинула й додаткова вигода, яку давала ця посада: для купівлі коней часто доводилося далеко їздити — бувало, й за межі країни. Завдяки цим повчальним і цікавим відрядженням я відвідав Німеччину, Австро-Угорщину, Францію, Бельгію та Англію. До речі, з одного з угорських розплідників, де я побував, мій брат Юган імпортував коней у заснований ним шведський розплідник — захоплення кіньми було, вочевидь, у нас у крові.

Під час однієї з поїздок до Німеччини я дістав першу серйозну травму. У Потсдамі під час відвідин імператорських стаєнь на запрошення шталмейстера прусського двору графа фон Веделя один ремонтний кінь, призначений персонально для монарха, хвицонув мені в коліно. Імператорський лейб-медик професор Берґман скрушно хитав головою. Чашечка розкололася на п’ять частин, і коліно вже не згинатиметься, «…але, — втішив він мене, — хоча вам буде важко очолювати ескадрон, ви цілком зможете командувати полком, і ніщо не заважає вам стати видатним генералом!». Далі я мусив бездіяльно пролежати два місяці, однак завдяки масажам і фізичним вправам коліно поступово загоїлося, хоча стало відтоді слабшим. Хто має справу з кіньми, не може уникнути таких прикростей, але з тих тринадцятьох разів, коли я ламав собі якусь кістку, це була найсерйозніша травма.

За кілька днів до повернення в Петербург я дістав запрошення пообідати за імператорським столом. Було страшнувато, що через негнучке коліно я послизнуся на натертому до блиску паркеті, але разом із тим цікаво потрапити на обід до палацу. Велика ласкавість, виявлена імператором Вільгельмом ІІ навіть до такого молодого офіцера, як я, у поєднанні з його жвавим темпераментом справили неабияке враження. Його дружина теж ушанувала трапезу своєю присутністю: якраз перед тим, як відчинилися двері обідньої зали, увійшла імператриця, перед якою крокувала обер-гофмейстриня в довгій чорній вуалі відповідно до двірського церемоніалу. Імператор жваво розмовляв, що, втім, не заважало йому швидко їсти, і щойно він закінчував із якоюсь стравою, тарілки забирали й у решти.

Утім, я не мав наміру відмовлятися від військової кар’єри. 1903 року, невдовзі по тому, як мені надали звання ротмістра, я подав клопотання про повернення до армії. Кавалергардський полк навряд чи вже міг дати мені щось нове, тому я попрохав перевести мене до петербурзької офіцерської кавалерійської школи, де став командиром так званого взірцевого ескадрону. Це була бажана посада, адже командир ескадрону мав доволі незалежне становище, а права й платню — як у командира полку.

Цю школу — тактико-технічний навчальний заклад для офіцерів-кіннотників — очолював тоді уславлений генерал від кавалерії Брусилов, який згодом зажив слави у статусі воєначальника на Першій світовій війні. Це був пильний і суворий керівник, який багато вимагав від підлеглих, але й давав їм чимало гарних настанов. Пригадую його військові ігри та навчання на місцевості — зразкові й цікаві за розробленням і виконанням. На свою втіху, я там знову поспілкувався з Джеймсом Філісом, одним з найбільших авторитетів у царині сучасного виїждження коней; раніше він був моїм учителем, а тепер продовжив діяльність у кавалерійській школі.

Службу в офіцерській кавалерійській школі перервала російсько-японська війна, на яку я зголосився добровольцем. Генерал Брусилов, який не схвалював цього вчинку і вважав, що марно брати участь у такій малозначній війні, радив мені відкликати клопотання. Незабаром, гадав він, у Європі почнеться справжній герць, який може перерости в світову війну, і мені слід приберегти себе саме для неї. Однак я був непохитний, адже твердо вирішив