Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

Ґермантській стороні й потверджений у дні мого перебування тут, завершеного цим останнім вечором, вечором напередодні від’їзду, коли, скинувши з себе тягар задавнених звичок, ми намагаємося розібратися в самих собі, — видався мені не таким-то вже й прикрим, так наче письменство не відкривало глибоких істин; і воднораз мені стало сумно, що письменство могло б бути не тим, чим воно мені здавалося. З другого боку, не таким гірким видавалося мені те нездоров’я, яке невдовзі привело мене до клініки, оскільки гарні речі, про які йдеться у книжці, не кращі за те, що я бачив. Але з дивної суперечности, нині, читаючи про це, я захотів усе побачити навіч. Ось сторінки, що я читав, аж поки втома склепила мені повіки:

«Позавчора впадає сюди, аби забрати мене до себе на обід, Вердюрен, давній критик «Ревю», автор книжки про Вістле-ра, де фактуру, художній колорит щирого американця Вердюрен, великий аматор усякої рафінованости, всіх гожостей намальованих речей, передає часто з великою субтельністю. І поки я вдягався, аби податися за ним, я почув від нього цілу оповідь, звідки іноді пробивався нібито лячний белькіт сповіді про відмову писати одразу ж після одруження з «Мад-леною» Фромантена, відмову, спричинену звичкою до морфіну, що породила, мовляв за Вердюреном, ось який ефект: більшість одвідувачів салону його дружини і гадки не мають, що муж її колись писав, і всі правлять йому про Шарля Бла-на, Сен-Віктора, Сент-Бева, Бурті як про людей, до яких, на їхній суд, йому далеко. «Бачте, ви, Ґонкури, чудово знаєте, та й Ґотьє теж знав, що мої «Салони» — це щось зовсім інше, ніж оті нікчемні «Старосвітські майстри», шановані як шедеври в родині моєї дружини». Потім, смерком, коли за вежами Трокадеро палає остання заграва, обертаючи їх на двійників торгових вежок, пошмарованих, ніби у стародавніх цукерників, порічковою ґалереткою, розмова точиться далі у повозі, який має підвезти нас на бульвар Конті, до палацу Вердюренів, як доводить його власник, давньої оселі венецьких послів, де є так звана курильня, опоряджена, за Вердюреновими словами, мов у «Тисячі й одній ночі», тобто її опорядження «живцем» перевезено з якогось славетного палаццо, назви не пам’ятаю, палаццо з колодязем, де на цямринні красувалося зображення коронації Пречистої Діви, — найчудовіший, на Вердюренів суд, витвір Сансовіно, — і куди гості мали струшувати попіл із сигар. І слово чести, коли ми прибули, у примарному синьо-зеленому місячному сяйві, подібному до світла, в яке класичне малярство сповиває Венецію, де невиразний силует бані Інституту перегукується з Салюте на полотнах Ґварді, мені примарилося, ніби я стою над Канале Гранде. Цю ілюзію підтримувала будова палацу, де з другого поверху не видно бульвару, а також нагад господаря про те, що, мовляв, вулиця називалася Поронна — достолиха, а я ж і в голові цього не покладав — з уваги на порон, яким колишні чернички-міраміонки перевозилися на відправи до Нотр-Даму. Ось вона, дільниця, де вешталося моє дитинство, коли тут мешкала моя тітка де Курмон! Проте мене охоплює нове замилування, коли я бачу майже впритул до палацу Вердюренів вивіску «Маленького Дюнкерка», одного з рідких склепів, які збереглися лише на візерунках вуглиною або на образках Ґабріеля де Сент-Обена, склепів, де цікаве XVIII сторіччя зафіксувало моменти свого неробства, гендлюючи французькими та закордонними марничками і «всім, що виробляється у штуці найновішого», як свідчить рахунок «Маленького Дюнкерка», коректурним відбитком якого посідаємо, гадаю, тільки ми двоє, Вердюрен і я, одним із тих шедеврів оздобного паперу, на якому монархія Людовіка XV виставляла рахунки, під шапкою, що являла очам збурене море, обтяжене баркасами, море в кучерях, схоже на ілюстрацію до «Устриць і Суціг» у виданні Ферм’є Женеро.

Пані дому (зараз вона посадить мене біля себе) з милим усміхом повідомляє мені, що уквітчала стіл тільки японськими хризантемами, зате вони виставлені у вазах, а вази — найрідкісніші шедеври, надто одна з них, бронза, на якій розсіяні тут і там бляшки з червоної міді немовби символізують живі падучі пелюстки квітки. Тут присутній доктор Кот-тар із дружиною, польський різьбар Вирадобецький, колекціонер Сванн, вельможна російська дама, княгиня, чиє ім’я на оф вилетіло з голови, і Коттар шепче мені на вухо, що то найпевніш вона пальнула зблизька в ерцгерцога Рудольфа і що, за її твердженням, у Галичині і в усій північній Польщі я такий відомий, що одна панна нікому не віддасть своєї руки, поки не дізнається, чи її наречений — шанувальник «Фо-стини». «Вам це невтямки, ви західняки, — кидає нібито насамкінець княгиня, у якої, далебі, розуму двоє клало, а третій топтав — таке письменницьке проникнення в інтимне життя жінки». Чоловік із поголеним підборіддям і губами, та камердинерськими бурцями, який виголошує жарти вчителя другого класу, водячись із першокурсниками, на храм Карла Великого, — це Брішо, професор Університету. Коли з Вердюренових уст падає моє ім’я — він нічим не показує, що знає наші книги, і я весь киплю через цю змову, яку кує проти нас Сорбон-на, вносячи до мого любого помешкання, де мене вітають, перекору, ворожість і щось від навмисного замовчування.

Переходимо до столу, і відкривається дивоглядний парад тарілок; кожна з них не більше не менше як шедевр мистецтва виготовлення порцеляни, яка під час делікатної їди пестить уважне вухо аматора, що прислухається до приємного художнього гомону: тарілок Юн-Чена з помаранчевими вінцями, з синястим осереддям, оточеним пукатим листям водяних ірисів, розпанаханим, — чи ж не блиск декоративносте! — летом синьоводів та журавлів, по світанковому тлу в тих самих уранішніх тонах, на які щодня позирає, будячи мене, бульвар Монморансі; саксонських тарілок, ще манірніших у гожості свого виробу, з анемією, з соннотою троянд, із полиском у ліловість, у каламутну червінь вистріпаного тюльпана, в рококо гвоздик чи незабудок; севрських тарілок, гільйошированих тонкими білими жолобками з золотим кільцем або зв’язаних у своїй кремовій тістовій гладіні гожою опуклістю золотої стьожки; нарешті все це срібло, де струмують люсьєнівські мирти, які визнала б Дюбаррі. І що теж може бути рідкістю, то це виняткова якість поданих потрав, їжа, мистецьки приготована на відкритому вогні, багата учта, якої, нічого гріха таїти, парижанин не спроворить навіть для най-параднішого обіду і яка нагадала мені про витвори найкращих кухарів у Жан д’Ор. Навіть паштет не має нічого спільного з тою несмачною рідотою, яку зазвичай подають під цим назвиськом; я знаю не так уже багато місць, де посполита картопляна салата мала б тужавість японських ґудзиків зі слонівки і матовість кістяних ложечок, якими хінки поливають водою