Читати книгу - "Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру"

Одного дня я спостерігав за ним — він не зауважив мене — із ним коїлося щось страшне: він схопив Марґо і поклав її під досить важкий ящик, аби вона не могла поворухнутися. Потім узяв одне з кошенят. Він тримав його у руці і стискав усе дужче й дужче. Він стояв лише за крок від ящика. Кошеня перелякано нявкало, Марґо також. Я чув, як вона дряпає підлогу, щоби звільнитись. Я заціпенів. Дивився на свого сина і бачив, що він отримує від цього насолоду. Потім він обернувся, помітив мене й усміхнувся.

АВА: Він був іще дитя.

ТЕО: Атож, мій брат Герман також був дитя, одначе, повірте, немало людей воліли б, аби він узагалі не народжувався. Боже, як я втомився! Яка раптова втома... А як ваша робота? Просувається, га?

АВА: Та звісно, але тепер я бачу, чому багато хто до мене впадав у відчай.

ТЕО: Ходімо пообідаємо.

4.

АВА (із зав’язаними очима): Дайте-но мені одну з цих книжок!

ВІКТОР: Котру?

АВА: Байдуже, будь-яку! (Вдихає запах книжки.)

ВІКТОР: Що ви робите?!

АВА: Хочу пересвідчитися.

ВІКТОР: Пересвідчитись? У чім же?

АВА: Схиблений ваш батько чи ні.

ВІКТОР: Звісно що схиблений! Божевільний засранець!

АВА: «У пошуках втраченого часу»?

ВІКТОР: Прошу?

АВА: Що написано на обкладинці?

ВІКТОР: Отакої... «Жустина, або Горе від чеснот». Маркіз де Сад...

АВА: Чорт! (Знімає пов’язку з очей.)

ВІКТОР: А ви що собі думали? Понюхаєте — і вгадаєте назву? Бач, а ви стаєте не менш придуркуватою, ніж він! Але слухайте, ох і гидка ж ця книженція!

АВА: Гаразд, спробуймо ще раз. Візьміть одразу три. Будь-які. А цю відкладіть. А тепер дайте мені їх понюхати. У будь-якому порядку.

ВІКТОР: Якщо ви так хочете. Ось вам перша. Переходимо до другої? Ось так. А тепер третя...

АВА: Чекайте... дайте-но ще раз!

ВІКТОР: Ось, дівчинко моя!

АВА: Ні, це не та! Певно, це та, як ви сказали, гидка книженція!

ВІКТОР: Чорт, як вам це вдалося?!

АВА: Не знаю...

ВІКТОР: Вона ж ніби нічим таким не пахне... Слухайте, я вам навіть трохи заздрю: таточко буде вражений! Ось побачите! До речі, не хочу видатися неввічливим, і все ж — як у вас складаються стосунки з батьком? Із вашим батьком?

АВА: Я його майже не знала. Він загинув — нещасний випадок...

ВІКТОР: Даруйте...

АВА: Та ні, все гаразд, давно минулося.

ВІКТОР: Зрештою, ще невідомо, що краще — батько-небіжчик чи батько, який вас не любить? Ви навіть не уявляєте, яких зусиль я докладав, аби він мною пишався. «Нюхай, та нюхай же! — торочив він. — Невже ти нічого не відчуваєш, що — зовсім нічого?!» А я нічого не відчував! Даруй, татку, та я не маю дару! Нездара я, ось. Мій ніс не відрізняв Біблію від «Аліси у країні див».

АВА: А історія з кішкою Марґо — невже це правда?

ВІКТОР: О, він вам і про це розповів? А втім, це мене не дивує. Я тоді злився на цілий світ. Мучив тварин. Спочатку маленьких. Скільки ж я відірвав ніжок у коників!.. Та після випадку з Марґо зупинився. Коли тато випустив її з-під того ящика, вона підійшла до мене і потерлась об ногу. Дивилася так, ніби це я щойно її врятував! Як же мені було соромно! Однак винним був він — атож, саме він! У нього замість серця книжка. Певно, він вам і про пожежу розповідав?

АВА: Ні.

ВІКТОР: Я задихався, я більше не міг. Це місце здавалось мені нестерпним! Тож я тут усе підпалив. Але він, як завжди, стежив за мною. Майже нічого не згоріло. Навіть і не знаю, чи хотів я цього насправді. А потім — гоп! І позбулись Віктора!

АВА: Чому ви повернулися?

ВІКТОР: Не знаю. Можливо, просто намагаюсь подратувати його у такий спосіб. Але ж я і дурень! А ви, тільки погляньте на себе! Лише три дні тут — і вже така вправна! Вітаю!

АВА: Може, мені пощастило? Спробуймо ще раз?

ВІКТОР: Якщо хочете.

АВА: Візьміть п’ять різних книжок. Цього разу я нічого не торкатимусь. Підноситиме їх до мого носа ви.

ВІКТОР: Почнемо! (Підносить книжки по черзі до носа Ави — на третій вона його зупиняє.)

АВА: Заждіть... ану дайте-но ще раз останню. (Віктор виконує її прохання.) Так, гадаю, це вона. (Розплющує очі.) То що?

ВІКТОР: Що? Просто в яблучко! Ось бачите: це не тільки сліпий талант!

ТЕО: Мої вітання, Аво.

АВА: О, то ви були тут?

ВІКТОР: Я ж казав: він завжди стежить.

ТЕО: Але ми лише на початку шляху. Нанюхати Де Сада доволі легко. Пах тіл, що сплітаються в суміші поту і крові... Скажи мені, що ти нанюхав, — і я скажу тобі, хто ти є.

ВІКТОР: Що ж, мені не місце у цих нудних теревенях. (Виходить.)

АВА: Даруйте за те, що втручаюся не у свою справу, але, як на мене, ви поводитеся з ним надто суворо.

ТЕО: Ви ж не жили з ним. Ви не знаєте, на що він здатен. Він хитрющий. Він хотів викликати у вас співчуття — і йому це вдалося. Бач, ви йому навіть симпатизуєте! Ще трохи — і він переконає вас у тому, що я монстр! Безжальний Тео, жорстокий Тео, тиран і деспот... Зрештою ви втечете — а саме цього йому і треба. Найбільше його бажання — спалити тут все, знищити всі ці книжки! Та я не такий уже й монстр...

АВА (читає уривок із книжки): «Як це завжди буває поміж чеснотою і гріхом, шлях до щастя відкривається мені лише через бруд!..»

ТЕО: Бачте, таємниця книжок полягає у тому, що їх легко опанувати. Запахи — тут, зовсім поруч, вони готові відкритися нам. А ми не знаємо геть нічого про те, що нас оточує. Ми звели світ до найпростіших заспокійливих форм. Цивілізована людина ховається за тим, що вона кличе дійсністю. Та щойно ви зайшли, — я побачив, що у вас є дар. Вас обрали самі книжки.

АВА: Я ж вам уже казала, месьє Юрґенс, — рано чи пізно, але я піду. І справа тут не у Вікторі.

ТЕО: Коли починаєш нюхати книжки, то зупинитися неможливо. Цей запах — справжній наркотик! Лише погляньте на них! Кожна праця — це цілий світ, і кожен із цих світів відчиняє вам свої двері! Чим довше ви вдихаєте їх, тим тоншими стають ваші відчуття. Сьогодні ви вловили погляд Жустини — бідолашної жертви хоті, яку вона несамохіть поширює довкола себе. Та на вас чекають і решта всіх інших! Усі