Читати книгу - "Код діабету. Запобігти та вилікувати"

У 250 році до н. е. давньогрецький лікар Аполлоній Мемфіський устиг дати цій хворобі назву diabetes, яка сама собою вказує лише на посилене сечовипускання. А 1675 року Томас Вілліс додав до неї термін mellitus, тобто «медовий». Така характеристика давала змогу відрізнити diabetes mellitus від іншого рідкісного захворювання, знаного як diabetes insipidus. Останнє найчастіше спричиняли травми мозку; його теж супроводжувало посилене сечовипускання, але сеча не мала солодкого смаку. Тож уточнення insipidus – «позбавлений смаку, “ніякий”» – пасувало.

У побуті неспецифічний термін «діабет» уживають на позначення цукрового діабету, адже він значно поширеніший, ніж diabetes insipidus[1]. У цій книжці термін «діабет» стосуватиметься лише цукрового діабету, а нецукровий ми більше не згадуватимемо.

У І столітті н. е. давньогрецький лікар Аретей Каппадокійський подав класичний опис діабету 1-го типу – «перетоплювання плоті та членів на сечу», – який влучно резюмує основні ознаки цього захворювання в задавненій формі: посилене сечовипускання, що його супроводжує майже повна атрофія всіх біологічних тканин. Хай як харчуються пацієнти, вагу вони набрати не можуть. Тоді не було ефективних ліків, тож далі Аретей зауважує: «Життя [з діабетом] коротке, огидне й болісне». Захворівши, пацієнти ступають на визначений наперед фатальний шлях.

Класичним діагностичним тестом на діабет було скуштувати сечу недужого й визначити, чи не солодка вона. У 1776 році англійський лікар Меттью Добсон (1732–1784) з’ясував, що саме цукор спричиняє її характерний солодкий смак. Цукор знайшли не тільки в сечі, але й у крові. Поступово природа діабету прояснювалася, але до порятунку було ще далеко.

У 1797 році шотландський військовий хірург Джон Ролло першим серед медиків запропонував лікування, яке мало всі шанси на успіх. Він зауважив істотне поліпшення у хворого на діабет, який їв саме лише м’ясо. З огляду на одностайно несприятливий прогноз, підхід Ролло став справжнім проривом. Ця вкрай низьковуглеводна дієта була першим способом лікувати діабет.

Натомість французький лікар П’єр Пйоррі (1794–1879) рекомендував діабетикам їсти багато цукру, щоб замістити втрачену із сечею глюкозу. Під ту пору така логіка здавалася резонною, але як стратегія не спрацювала. Його колега, хворий на діабет, послухався, на своє лихо, цієї поради й невдовзі помер, а сучасні історики медицини лише сміються з горе-ескулапа доктора Пйоррі3. Однак такий кінець у чомусь провіщав невблаганну іронію долі і щодо нашої вкрай малоефективної настанови – дотримання високовуглеводної дієти під час лікування діабету 2-го типу.

Аполлінер Бушарда (1806–1886), якого інколи називають засновником сучасної діабетології, розробив терапевтичну дієту, ґрунтовану на спостереженні, що періодичне голодування під час Франко-пруської війни 1870 року знижувало рівень глюкози в сечі. Його комплексна дієтична стратегія, викладена в книжці «Глюкозурія, або Цукровий діабет» (De la Glycosurie ou diabète sucré), оголошувала протипоказаними продукти з високим вмістом цукру або крохмалю.

У 1889 році доктори Страсбурзького університету Йозеф фон Мерінґ та Оскар Мінковський провели експеримент, видаливши в собаки підшлункову залозу – орган між шлунком і кишківником, що нагадує кому. Пес став часто мочитися, і доктор фон Мерінґ проникливо розгледів у цьому симптом першопричинної патології – діабету. Аналіз сечі підтвердив високий вміст цукру.

У 1910 році сер Едвард Шарпі-Шефер, якого інколи вважають засновником ендокринології (науки про гормони), припустив, що діабет спричиняє дефіцит одного-єдиного гормону, який сер Едвард назвав інсуліном. Слово «інсулін» походить від латинського insula, тобто «острів», адже цей гормон продукують клітини підшлункової залози, відомі як «острівці Ланґерганса».

На початку ХХ століття видатні американські медики Фредерік Медісон Аллен (1879–1964) та Елліот Джослін (1869–1962) стали палкими поборниками інтенсивної дієтотерапії в боротьбі з діабетом, оскільки дієвої альтернативи цьому лікуванню не було.

Доктор Аллен розглядав діабет як хворобу, за якої перевантажена підшлункова залоза вже не може впоратися з переїданням4. Щоб дати їй відпочити, він призначав «лікувальне голодування Аллена» – надзвичайно низькокалорійну й низьковуглеводну дієту (не більш ніж тисяча калорій і десять грамів вуглеводів на день). Пацієнтів поміщали в стаціонар, де «саджали» лише на віскі й чорну каву – вони пили їх що дві години з сьомої ранку до сьомої вечора. Такий режим тривав день при дні, доки в сечі не зникне цукор. Навіщо включили віскі? Потреби в цьому не було, але спиртне давали, щоб «тримати пацієнта в спокої, доки його морять голодом»5.

Відповідь деяких хворих на таку терапію стала чимось небаченим. Вони вмить і навдивовижу починали одужувати. Однак інші помирали голодною смертю, яку делікатно називали «крайнім виснаженням». Успіху терапії доктора Аллена дуже заважало нерозуміння різниці між діабетом 1-го та 2-го типу. До пацієнтів з діабетом 1-го типу зазвичай належали діти зі страхітливо зниженою масою тіла, тоді як від діабету 2-го типу переважно потерпали дорослі з надлишковою вагою. Тож ця вкрай низькокалорійна дієта могла виявитися смертельною для хронічно недогодованих діабетиків із 1-м типом (більше про відмінності між двома типами діабету йдеться далі й у розділі 2). З огляду на безальтернативно фатальний прогноз у разі задавненого діабету 1-го типу, це була не така вже й трагедія, як здавалося спочатку. Огудники Аллена зневажливо нарекли його лікування «голодною дієтою», але її широко визнавали найкращою терапією аж до відкриття інсуліну 1921 року.

Випускник Медичної школи Гарварду доктор Елліот Джослін відкрив практику в Бостоні 1898 року, ставши першим в Америці фахівцем, що спеціалізувався на діабеті. Діабетичний центр при Гарвардському університеті, названий на його честь, і досі визнають як один зі світових флагманів лікування цієї недуги, а його підручник «Лікування diabetes mellitus» (The Treatment of Diabetes Mellitus) вважають діабетологічною біблією. Та й сам Джослін – це, певне, найславетніший діабетолог за всю історію медицини.

Хоч у боротьбі з діабетом доктор Джослін втратив багатьох пацієнтів, однак багатьох урятував, застосовуючи Алленову методику. У 1916 році він писав: «Ці періоди тимчасового недоїдання допомагають проти діабету і, очевидно, заслуговують на загальне визнання після дворічного досвіду застосування лікувального голодування»6. Джослін відчував: поліпшення були такі очевидні для кожного учасника процесу, що навіть не потребували наукового обґрунтування.

Фредерік Бантінг, Чарльз Бест і Джон Маклеод, які працювали в Університеті Торонто, зробили 1921 року революційне відкриття – інсулін. Його виділили з яловичої підшлункової залози, а відтак – стараннями Джеймса Колліпа – знайшли спосіб, як достатньо очистити речовину, щоб ввести її першому пацієнту 1922 року7. Перед початком інсулінових ін’єкцій Леонард Томпсон, чотирнадцятилітній хлопчина з діабетом 1-го типу, важив лише тридцять кілограмів, але всі симптоми недуги швидко зникли, тож він ураз набрав нормальну масу тіла. Потім швидко пролікували ще шістьох пацієнтів – і кожного з не менш приголомшливим успіхом. Очікувана тривалість життя десятилітнього хворого з цим діагнозом зросла в середньому від шістнадцяти місяців8 до тридцяти п’яти