Читати книгу - "Правила батьківства"

Правильні батьки впевнено відхиляють поради, що здаються їм неслушними. Отже, вислухайте чужу настанову, а потім пропустіть її крізь власний фільтр. Якщо рекомендація вам не до душі, можливо, вона й справді недоречна. Тому ввічливо усміхніться і скажіть: «Дякую. Я візьму це до уваги».

Лише той факт, що певний підхід комусь допомагає, не означає, що він спрацює й у вашому випадку.

Що ж, час поговорити про заборонене. Смерть, наркотики, танець моріс[4]… А от чи здатні ви зазіхнути на найбільше табу – визнати, що іноді вам хочеться, аби ваші діти щезли?

Звісно, визнавати, що часом ваші любі малюки можуть бути негідниками, суворо заборонено за будь-яких обставин. Ви можете пожартувати на цю тему, відчуваючи докори сумління, але аж ніяк не можете серйозно зізнатися, що часом вам кортить утекти від них. Це ж неможливо! Ваш обов’язок – любити їх, а отже, логічно, ви любите все в них без винятку. Ви маєте щиро й охоче три місяці поспіль читати ту саму нудну історію щовечора; з обожнюванням спостерігати за тим, як ваші діти з пронизливим вереском несамовито ганяють довкола; відчувати втіху, коли вони удвадцятьп’яте повторюють той самий несмішний жарт, та ще й неправильно.

Дивно те, що вважається нормальним, коли нас дратують чужі діти (звісно, ви не маєте говорити про це їм у вічі). Отже, ми визнаємо, що діти здатні псувати нам нерви. А це означає, що власні діти також здатні часом звести вас із розуму. І в цьому немає нічого страшного.

Насправді їм дуже добре це вдається. А беруться вони за цю справу майже від самого народження. За допомогою крику, що наче свердлить вам мозок, немовля домагається вашої реакції. І досягає мети, хай йому грець! Відтоді гра на нервах стає регулярною. Однак діти не завжди винні в цьому. Та коли ви не спите три ночі поспіль, бо в них ріжеться зуб і вони лементують, важко залишатися чуйним. Ви розумієте, що маєте співчувати, та насправді єдине ваше бажання – щоб вони замовкли й дали вам поспати. Зрештою, ідеться лише про зуб.

Та я маю для вас новину: вряди-годи таке почуття виникає в усіх батьків. Траплятимуться періоди, коли ви так почуватиметеся 50 разів на день, решта часу – один-два рази на тиждень.

Тому визнайте, що ці почуття мають підстави виникати, а якщо деякі батьки із цим не погоджуються, вони лицеміри. Ви не зарадите тому, що ваша дитина нервуватиме вас, тож не треба собі докоряти.

Справа в тому, що це палиця з двома кінцями. Не лише ви божеволіли через дітей – імовірність того, що ви дратуєте їх так само, аж ніяк не менша. Тож із вами поквиталися.

Вважається нормальним, коли нас дратують чужі діти. Отже, ми визнаємо, що діти здатні псувати нам нерви.

Якщо, згідно з правилом 8, дітям дозволено доводити вас до божевілля, ви принаймні повинні мати право реагувати на це. Особисто я схиляюся до того, щоб утекти й заховатися. Не думайте, що я жартую: усім відомо, що в таких випадках я втискаюся до найближчої шафи та, затамувавши подих, очікую, щоби діти полишили кімнату.

Вам відоме це відчуття. Ви чуєте їхні голоси щораз ближче: «Я розповім про тебе!», а у відповідь лунає: «Спробуй! Я розповім про тебе!» Ви добре розумієте, що ви – саме та людина, якій мають намір усе розповісти. Але ви не маєте жодного уявлення про те, хто, кому і що зробив і хто з них винний. Як мають вчинити тямущі батьки? Я переконаний: заховатися. Не знайшовши вас, діти майже завжди самі дають усьому раду.

Чимало книжок для батьків радять узяти тайм-аут, коли діти погано поводяться. Цей спосіб відомий: ви відправляєте їх до їхньої кімнати чи в якесь місце для покарань (не провокуйте мене на коментар)[5], доки вони не отямляться. Це ефективний спосіб, та чому лише діти мають можливість скористатися з такої переваги? Адже ви теж маєте право на тайм-аут. Коли вам необхідно прийти до тями, ви маєте подбати про себе. Тобто ви можете втекти від дітей у будь-який спосіб – і навіть заховатися.

Якось одна моя приятелька розповіла мені (то було незадовго до народження моєї першої дитини), що іноді догляд за немовлям настільки доводить її до розпачу та виснажує, що хочеться порішити дитину. Це зізнання мене занепокоїло, тому я поцікавився, як вона оговтується. Молода мама відповіла, що знайшла єдине рішення: кладе маля на підлогу посеред кімнати, де йому нічого не загрожує, а сама відходить на відстань, достатню, щоб не чути, як дитя волає, і не вертається, аж доки не опанує себе.

Чому ж більшість із нас не наважується скористатися з такого способу, навіть коли досягає критичної межі? Нам здається, що ми негодящі батьки, хоча насправді обираємо найлогічніше рішення з усіх. Отже, тати й мами, які дотримуються Правил, усвідомлюють, що ми всі люди, тому інколи потребуємо втекти й заховатися. Бо, прийшовши до тями, ми дамо всьому раду набагато краще.

Я втискаюся до найближчої шафи та, затамувавши подих, очікую, щоби діти полишили кімнату.

Коли ви востаннє обідали в ресторані без дітей? Проводили вечір із друзями, жодного разу не згадавши у розмовах про дітей? А напивалися? Чи було таке, щоби ви півдня собі на втіху копирсалися у двигуні чи квітнику або поринули в інші справи, якими втішалися ще до народження дітей?

Сподіваюся, це було не надто давно. Бо, якщо ви собі не потураєте, батьківські обов’язки можуть поглинути ваше життя цілком. Нам, Правильним батькам, треба знати, коли відключитися. Звісно, не зовсім відключитися, а перейти в режим очікування, адже, навіть перебуваючи напоготові, можна гарно провести час.

Зрозумійте, це дійсно важливо. Адже якщо в дітях весь сенс вашого життя, це для них стає великим тягарем (не будемо говорити про інші наслідки). Зрештою, до них прийде розуміння, що в основі вашого особистого успіху – їхні успіхи в навчанні та подальшому житті. Це надто важка ноша, щоб завдавати її на дитячі плечі.

Цього правила набагато важче дотримуватися відразу після народження дитини – насправді я звільню вас від нього на перші три місяці, – та ви маєте започаткувати цю звичку якомога