Читати книгу - "Сафарі на щастя"

– Привіт, першокласнице! – почула вона голос Ростика і зраділа. – Як справи у школі? Подобається?

– Ще не зрозуміла, – відповіла дівчинка.

– Дай вкусити! – сказав Ростик, кинувши погляд на яблуко.

Не встигла Марусина й рота розтулити, як хлопчик з її руки відкусив більшу частину яблука і почав ним хрумати, як кріль. Для Ростика їй не було шкода нічого, тож Марусина запитала, чи ще хоче.

– Ага! – сказав він і знову впився міцними зубами в яблуко.

Після цього Марусині залишився маленький шматочок, який вона швиденько доїла. Продзвенів дзвоник, і школярі зайшли в клас та сіли за парти. Учительки ще не було, коли двері прочинились і заглянув Ростик.

– Малюки, якщо хтось образить Марусину Бойченко, буде мати справу зі мною! – сказав він і показав кулака.

Марусина гордо випрямила спину, підвела вгору голову й повільно окинула зверхнім поглядом своїх однокласників: дивіться, мовляв, який у мене старший захисник!

Додому Марусині вдалося повернутися з чистими й навіть не подертими колготками, щоправда, бантик таки сповз із волосся і його довелося покласти в портфель. Коли батьки прийшли додому, то Марусина вже встигла перевдягнутися й повісити форму в шафу, за що отримала похвалу.

– Тобі сподобалося в школі? – запитав батько.

– Перерви подобаються, – відповіла дівчинка.

– А уроки? – поцікавилася мати.

– Суцільна нудьга, – відповіла дівчинка. – Маю вчити букви, коли їх знаю.

– Але ж не всі дітки вміють читати, – зауважила мати.

– То вони будуть навчатися, а я нудьгувати?

Мати пояснила, що незабаром почнеться вивчення нового матеріалу, і їй не доведеться нудьгувати.

– Поживемо – побачимо, – сказала Марусина по-дорослому й зітхнула.

– Сьогодні було свято, яке ти запам’ятаєш на все життя! – підсумувала мама, а дівчинка подумала, що нічого такого особливого вона не запам’ятала.

– Завтра вже не буде свята? – запитала Марусина.

– Ні. А що? – мама поглянула на доньку.

– Тоді бантик не потрібний? – з надією запитала дівчинка.

– Він тобі не подобається?

– Я його ненавиджу! Можна заплести мені кіски?

– Гаразд! – погодилася жінка.

Здавалося, лише недавно Марусина йшла до першого класу, а вже закінчила п’ятий. Стільки часу вона чекала, поки Віра звільнить місце від своїх речей у шафі, щоб зайняти її полички, а тепер, коли сестра почала готуватися до від’їзду, Марусина засумувала. Вона завжди ображалася на Віру за те, що та не дозволяла їй гуляти зі своїми подружками, ставилася до неї, як до маленької, не розказувала свої дівчачі секрети. Ніби намагаючись надолужити втрачене спілкування, Віра не відпускала від себе Марусини вже кілька днів.

– Я буду навчатися в місті! – радісно говорила Віра, перебираючи свій одяг. – Уявляєш, Марусино, скільки там людей, машин, усі кудись поспішають, і я буду серед них – частинка того гамірливого натовпу!

– Щаслива! – видихнула Марусина.

– Буду жити в гуртожитку.

– Везуча!

– Але раз на місяць приїжджатиму в село, тож не сумуй за мною! Потім отримаю диплом і стану вчителькою! Ух! Аж дух спирає, коли подумаю! Ти також підеш до педагогічного? Маєш піти, бо в нас – династія вчителів!

– Не вирішуйте за мене! – огризнулася дівчина. – Я ще не вирішила, ким стану, а ти «династія, династія»!

– У тебе є ще час подумати, – погодилася Віра й порадила поменше крутитися перед дзеркалом. – А ще не бігай за тим Ростиком, не рівня він тобі.

– Що?! За Ростиком? Тю! Потрібен він мені, як собаці п’ята лапа! – занадто емоційно промовила Марусина.

– А то я сліпа! Аж п’яти обсцикуєш! Ти бачила, які в нього дівчата?

– Які?

– Кра-су-ні! А ти хто? Мале дівча, у якого навіть цицьки ще не виросли!

– Та ну тебе! – психанула Марусина і пішла у двір.

Дівчина рушила в садок, залізла на товсту гілку дерева. Марусина не пам’ятала, з якого віку почала втікати від несправедливості, ховаючись у гіллі яблуні. Там вона могла сидіти годинами. Її ніхто не помічав, не чіплявся й не заважав думати, а часом і плакати. Здавалося, лише яблунька могла відчувати її душевний стан, читати думки, співчувати й заспокоювати. Умостившись на гілці, дівчина замислилася. Віра мала рацію. Поблизу Ростика все частіше крутилися дівчата, здебільшого його ровесниці, а з Марусиною він спілкувався або коли був удома, або коли вони йшли разом зі школи. Хлопець ділився із сусідкою, як і раніше, своїми мріями про майбутнє, іноді розповідав про дівчат, які йому подобалися, але відчувалося, що стосунки між ними вже не такі, як раніше. Іноді, коли в Марусини уроки закінчувалися раніше, вона швендяла біля школи, чекаючи Ростика. Він виходив і не квапився додому – ішов на шкільний стадіон, де займався на турніку. Марусина рушала туди, сідала на лавку і спостерігала за ним. Бувало, що підходили хлопці й після фізичних вправ разом з Ростиком курили, попросивши Марусину постояти на варті. Вона ладна була вертіти головою, щоб вчасно помітити дорослих, аби лише бути поруч з хлопцем. Ростик дорослішав, і заробити прихильність торохтливими яблуками було вже неможливо. Справжнім щастям стали ті нечасті години, коли Ростик сам заходив до Бойченків, запрошував Марусину піти прогулятися до річки. Вони ходили берегом, а хлопець згадував дитинство і казав, що за два роки поїде звідси навчатися в льотне училище і сумуватиме за рідним краєм. Марусині хотілося сказати, що вона сумуватиме за ним, але соромилася, бо висміє і знову називатиме малою.

Посумувавши наодинці в саду, Марусина повернулася до хати. Три валізи з Віриними речами стояли посеред кімнати.

– Шафа вільна! – сповістила сестра. – Можеш перебиратися! Я собі залишила лише одну поличку знизу.

– Мені тебе бракуватиме, – сумно промовила Марусина.

– Та не бреши! – засміялася Віра. – Ми ніколи з тобою не були близькими подружками.

– Ми були і є сестрами.

– Це тобі, – Віра віддала сестрі свій старий гаманець з грошима. – Бери, на щастя!

Коштів було небагато, але й таким Марусина зраділа. Вона давно хотіла купити фотоапарат, щоб знімкувати все, що подобається. У батьків гроші просити не могла – не навчили вони цьому дітей, тому потроху відкладала на покупку. Трохи бабуся подарувала на день народження, щось зекономила на шкільних обідах, а ще дала хрещена, мати Орести, коли приїздили навесні допомагати засадити городину. Склавши всі гроші докупи, Марусина перерахувала їх і радісно підстрибнула: у неї було п’ятдесят три гривні! Саме стільки коштував фотоапарат! Нехай і з ручною перемоткою плівки, але справжнісінький! «Не такий уже й сумний день!» – подумала дівчина.

Їй залишалося дочекатися батька і попросити його повезти її до району, щоб зробити покупку.

Увечері Марусина крутилася, як білочка, допомагаючи батькам по господарству, потім заходилася сама готувати вечерю.

– Що з нашою Марусиною трапилося? – промовила мати.

– Вона в