Читати книгу - "Крос у небуття"

– Як ти, чоловіче? – гукнув Павло Іванович і простягнув руку потерпілому. – Хапайся! Як же вас так понесло, от біда!

Чоловік у воді мовчав лише голосно дихав. Руки він не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комір і втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця років двадцяти п’яти.

– Ти сам був? – прохрипів Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти?

Потерпілий мовчав, лише відсапувався. Павло Іванович, який добре знав ці місця, поволі покрутив головою. Якщо у машині хто й залишився, дістати його вони не зможуть. Під днищем човна більше десяти метрів водяної товщі. Подолати їх без спеціального спорядження ніхто з рибалок не зміг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснуті у кулаки долоні хлопця посиніли і попухли, а зап’ястя було міцно зв’язано чорним армійським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель під час служби у війську. Його використовували для проведення польових телефонів під час навчань. Завдяки сталевій жилі під обмоткою, розірвати такий кабель було не під силу навіть досить сильній людині. Павлові Івановичу стало не по собі.

– Що з тобою трапилось, хлопче?

Мовчання. Павло Іванович дістав свого складного рибальського ножа й заходився звільняти професійно зв’язані руки нещасного. Розрізав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далі швидко розмотав пута. Врятований засичав від болю і почав розтирати занімілі руки. Павло Іванович, одягнений, як і Мишко, у армійський бушлат і светр, зрозумів, що хлопчина добряче потерпає від холоду у своєму промоклому наскрізь одязі. Тим часом Мишко майже догріб до берега.

– Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березі.

Причалили до темної стрічки розмитої водою гірської породи, з якої складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грівся біля палаючого багаття, випивши склянку горілки, котру йому завбачливо підніс Ігор. Від часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розуміючи, що чоловік знаходиться у стані шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лівій скроні у постраждалого. Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, він відмовився, покрутивши головою.

– Потрібно у міліцію подзвонити, – схаменувся нарешті Павло Іванович.

– Я сходжу, – погодився Ігор.

До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрібно було йти близько двох кілометрів під круту гору, тому Павло Іванович з радістю погодився на пропозицію товариша.

– Іди. Ми поки що… – тільки тепер він помітив, що врятований знаходиться не менш ніж за сотню метрів від їхнього табору і, не озираючись, простує геть.

– Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко.

Павло Іванович зітхнув. Він добре розумів лише одне: надіям порибалити, скоріш за все, справдитися не судилося.

26 квітня 1996 року. 6.15 ранку.

м. Кам’янець-Подільський

Телефон вперто не хотів замовкати, і Андрій, ще до того як підняти слухавку, відчув: день випав «веселий».

– Я слухаю.

– Доброго ранку, пане капітан, – голос у Степановича був стурбований.

– У чому я маю деякий сумнів. Збиратися?

– Так, зараз за тобою заїде чергова машина.

– Навіть так, – Андрій добре знав, що чергову машину відряджають за операми лише у надзвичайних випадках. – Передчуття мене не ошукало. За десять хвилин буду готовий. Скільки трупів?

– Я казав про трупи?

– Степанович, я не вчорашній.

Степанович невдоволено відкашлявся.

– Не знаю поки. Машину хтось з урвища скинув. Схоже, з пасажирами. Прокатаємось до Устя й побачимо.

Андрій поклав слухавку і почалапав босими ногами у ванну кімнату. Новий день обіцяв затьмарити попередній. Він поглянув у дзеркало на свою заспану й неголену фізіономію, вкотре подумавши:

«А чому б не покинути до чортів собачих цю трикляту роботу й не піти у комерцію? Якщо не спокійніше, то, напевне вже, прибуток більший…»

За десять хвилин Соколовський, ретельно виголений і все ще напівсонний, відчиняв розхлябані дверцята чергового «уазика», який діловито буркотів двигуном біля під’їзду.

На березі була присутньою уся верхівка міської міліції Кам’янця-Подільського. Білий «Форд» з розтрощеним моторним відсіком витягли півгодини тому і зараз у його салоні працював експерт. Поряд з автомобілем, накриті білими простирадлами, лежали три тіла. Серед річкового плеса застиг баркас. Водолази, які на ньому прибули, гомоніли, збираючи троси й обладнання. На крихітному відтинку кам’янистої дороги, якою зазвичай з’їжджали до води рибалки та відпочивальники, ніде було яблуку впасти через велику кількість машин, а в очах рябіло від скупчення міліцейських та прокурорських чинів. Андрія, щойно той виліз з машини, покликав Степанович – невеличкого зросту сухорлявий чоловік у формі майора міліції.

– Що мислиш?

– А що тут намислиш, – знизав плечима Андрій, розглядаючи місце події. – Навмисне вбивство, ясно як божий день. Під самогубство, попри всю віртуозність нашої прокуратури, не підтягнеш. Яка причина смерті?

– У кожного, крім слідів знущань, по кулі у голові.

– Круто.

– Андрію… – Степанович відкашлявся.

– Степанович – ні! – Андрій виставив перед собою руку, немов намагаючись захиститись від удару. – Ви не зробите цього!

– Послухай, Андрію…

– Я просто фізично не можу! Побутове вбивство на цементному заводі на мені, вбивство під час бійки у «Старій Фортеці» теж на мені. Ще цей ветеран, абись він у танку згорів, пробач мені Господи! Коли я встигну?!

Степанович заграв жовнами, що мало означати: я не прошу, я наказую! Помітивши реакцію начальства, Андрій замовк, з виглядом приреченого приготувавшись вислухати власний вирок.

– Це не моя забаганка, – розвів руками Степанович. – Наказ начальника міськвідділу. Справу будеш вести ти. Під контролем прокуратури. Я ж, зі свого боку, чим зможу… На цементному вбивство майже розкрито, залишилося трохи паперової роботи, перекину на когось із хлопців. Може ще заберу вбивство у «Старій Фортеці». Залишаться крадіжки коліс. Крім того, у допомогу дам Забузького й Кондратишина. Подужаєш.

Андрій дістав цигарку.

– Ну то як, згоден? – запитливо зазирнув у очі Степанович.

– А я можу відмовитись?

– Звичайно ні.

– Тоді згоден, – Андрій з ненавистю подивився у той бік, де, одягнений у бездоганний однострій, стояв у товаристві районного прокурора полковник Гончар. – Піду побалакаю з рибалками.

– Давай, – Степанович кинув недопалок на землю і пішов до Гончара.

Павло Іванович, відчуваючи у серці розпач і почуття жалю до себе, змотував і ховав до рюкзака снасті, які так і не згодилися цього дня. І чому все трапилося саме зараз і саме на тому місці, де відпочивав він? Чому не учора, не завтра, або півроку тому чи півроку потому? Ні, саме сьогодні, коли до жаданого