Читати книгу - "Мор - Утопія, Томас Мор"

тому чи іншому. Захоплювався чужою чеснотою, немов своєю власною, аби тільки в людині не було зухвалості. Таких він вважав здатними займати державну посаду. Мова його була витончена й рішуча. Притаманні йому були глибоке знання права, незрівнянний розум, дивовижна пам'ять. Свої виняткові природні дані він удосконалив наукою й різними вправами. У мене склалось враження, що король цілком довіряв його порадам, і під час мого перебування в Англії правління державою спиралося саме на них. Адже майже з юнацьких літ, опинившись одразу після школи при королівському дворі, Мортон усе життя був причетний до найважливіших справ, безнастанно зазнавав на собі різних примх долі й у вирі багатьох великих небезпек набрався значного державного досвіду, а набутий в такий спосіб досвід не скоро зникає.

Коли одного разу я сидів у нього за столом, був там випадково якийсь мирянин, знавець ваших законів. Він ні сіло ні впало почав на всі лади вихваляти те суворе правосуддя, яке застосовувалось тоді до злодіїв. Розповідав він, що вішали їх повсюдно, інколи по двадцять на одній шибениці, причому не міг вийти з дива (саме так він висловився), що хоч мало кого з них минає смертна кара, але від якоїсь проклятої долі злодіями скрізь аж кишить. Тоді я, зважившись у присутності кардинала вільно висловити свою думку, промовив: «Нічого тобі дивуватися. Таке покарання злодіїв виходить поза межі справедливості й не дає суспільству ніякої користі. Як відплата за крадіжки воно надто суворе, однак, незважаючи на це, покінчити з цими злочинами не спроможне. Бо проста крадіжка - не такий вже тяжкий злочин, щоб за нього карати смертю, та й найсуворіша кара не зможе втримати від злодійства тих, хто не має іншого способу заробити собі на прожиток. У цьому відношенні не тільки ви в Англії, а й більшість людей на світі, на мою думку, наслідуєте поганих наставників, які воліють лупцювати учнів, аніж їх учити. Адже крадієві наперед визначено тяжкі й жахливі муки, хоч доцільніше було б подбати про такий лад, який забезпечив би всім членам суспільства засоби для життя. Тоді ні в кого не виникло б страшної необхідності спершу вкрасти, а потім загинути».

Правознавець зауважив: «Про це достатньо подбали. Є ремесла, є землеробство, з них можна жити, якби тільки люди самохіть не воліли допускатися злочинів».- «Ні, так тобі не викрутитися,- відповів я.- Насамперед облишимо тих, хто часто повертається додому каліками з зовнішніх і внутрішніх, громадянських, війн, як недавно у вас після Корнуельської битви і дещо раніше - після війни з Францією. 33 Ці люди заради держави й короля втрачають руку чи ногу, і каліцтво не дає їм змоги займатись колишнім ремеслом, а вік не дозволяє навчитися нового, їх, однак, повторюю, не берімо до уваги, бо війни виникають через певні проміжки часу. Пригляньмося до повсякденного життя. Чимало представників нашої знаті те й роблять, що не тільки самі живуть байдикуючи, мов трутні, за рахунок чужої праці, наприклад, орендарів їхніх розлогих земель, здираючи з них шкіру для помноження прибутків (бо лише таку господарність знають ці люди, зрештою, марнотратні до краю, хоч би мали піти в світ з жебрацькою торбою),- мало того, вони оточують себе величезпою юрбою гультяїв-слуг, які не навчились ніякого ремесла, що забезпечило б їм прожиток. Як тільки їхній пан помре або самі занедужають, їх незабарно виганяють, бо знать воліє утримувати дармоїдів, ніж хворих, та й часто спадкоємець померлого не в силі прогодувати батьківську челядь. Отож вигнанці живуть надголодь або крадуть скільки влізе. Та й що їм залишається робити? А коли, поневіряючись, вони подеруть собі одяг і підірвуть своє здоров'я, їх, знесилених хворобою, вкритих лахміттям, ні знать не зволить взяти на утримання, ні селяни не зважаться наймати, знаючи добре, що той, хто виріс безтурботно в неробстві й звик до розкоші, хто, озброєний шаблею й щитом, звисока дивився на сусідів і нехтував всіма навкруг себе, тепер ніяк не здатний мотикою та заступом за мізерну плату і скромні харчі служити вірно бідарю».

На не мій співрозмовник заперечив: «Нам і треба в першу чергу підтримувати таких людей: адже коли спалахне війна, то саме вони, наділені шляхетним і високим способом мислення, а не ремісники й хлібороби, становитимуть силу і боєздатність війська».

«Прекрасно,- зауважив я,- з таким самим правом ти можеш сказати, що заради війни варто підтримувати злодіїв, яких ви, безперечно, ніколи не позбудетеся, поки триматимете отих дармоїдів. Чому розбійникам не бути відважними воїнами, а воїнам - найвідважнішими серед розбійників? Між цими двома заняттями багато схожості. Зрештою, ця вада, дуже поширена в Англії, не є окремим явищем: вона спільна майже для всіх народів. Бо Францію руйнує інша, ще згубніша пошесть: вся країна, навіть у мирний час (якщо миром можна назвати перерви між однією і другою війною) заповнена й обложена найманими солдатами, 34 утримуваними з тих міркувань, з яких ви вважали за необхідне годувати зграю дармоїдів-слуг. У Франції таке становище склалося тому, що лжемудреці вирішили, начебто благополуччя держави вимагає, щоб повсякчасно була напоготові сильна й могутня військова залога, здебільшого з ветеранів. Адже хіба можна довіряти недосвідченим новобранцям? Тим-то слід шукати будь-якого приводу до війни, щоб загартувати солдатів та й взагалі мати людей, готових різати байдуже кого, аби тільки, як дотепно висловився Саллюстій, 35 рука і дух не заціпеніли від бездіяльності.

В згубності утримування такого роду звірів переконалися французи на власній біді. Те саме засвідчують приклади з історії римлян, карфагенян, сірійців та багатьох інших народів. 36 Постійне військо при різних обставинах підривало в їхніх володіннях не тільки владу, а й плюндрувало поля й міста, поки не призвело до занепаду своєї власної держави. А що насправді нема потреби утримувати таке військо, випливає хоч би з того, що навіть французькі солдати, ледь не від колиски загартовані в боях, не дуже-то часто можуть похвалитися перемогами, здобутими у битвах з вашими добровольцями. Зрештою, на цю тему я не хочу більше говорити, щоб присутнім не здавалося, ніби я до вас підлещуюсь. Та й щось мені не віриться, щоб розбещені прислужники знаті могли налякати ваших міських ремісників або простих і грубих селян, за винятком, очевидно, тих, яким кволе тіло відмовило в силі й відвазі, або тих, у кого злидні надломили душевний гарт. Тепер спостерігається небезпечне явище, коли люди