Читати книгу - "Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв"

Кульгаючи і охаючи, Аркусов чвалав за Тюменєвим. Ось і узлісся. Курява з шляху забиває очі, ніс, рот. Вітер валяє з міг. До другого переліска не менш як сотня метрів.

— Іване Івановичу, тепер я вам поганий помічник. Доведеться нам тут перечекати до вечора.

— Дурниці, — заперечив Тюменєв. — Боягузтво. Лишилося зовсім небагато. Бачите, вже дах будинку видно. Якщо йти відкритою галявиною важко, то ми переповзем її. Я попереду, ви — в кільватері.

І Тюменєв справді порачкував. «Недарма Олена Гаврилівна називає його «гарячкою», — подумав Аркусов, усміхнувся, поморщився і поповз за Тюменєвим «у кільватері».

«Ні, я його не візьму в експедицію. Легкодухий. Тюхтій. То ж бо й воно», — подумав Тюменєв, хоробро перетинаючи галявину.

Олені Гаврилівні не спалося. Тривожні думки обсіли. Іван Іванович — її Ваня — збирається в якусь експедицію, з котрої, може, й не повернеться. Зоря завдала клопоту. Почалися бурі. Будинок стоїть у затишному місці, а весь двигтить. І Олена Гаврилівна, хоч і душно, звечора щільно причинила всі двері й вікна. А ліс усе шумить, вітер гуде, не дає заснути…

Аж під ранок непомітно задрімала старенька, і раптом — трах-трах-трах…

Підскочила вона на ліжку, тремтить, спросоння збагнути нічого не може, тільки відчуває — в кімнаті свіжим нічним вітерцем віє. Протерла очі її бачить: у хаті діється щось незрозуміле. Вікна й двері самі собою повідчинялися. Зненацька підскочило віко скрині і одразу ж закрилося. Дверцята буфета і шафи розчинились, наче їх зсередини хто штовхнув. На шафі стояла кругла фанерна коробка для капелюхів, щільно прикрита кришкою. Ця кришка підскочила до стелі, впала на підлогу й покотилася.

Дуже злякалась Олена Гаврилівна, вибігла із спальні в їдальню, а там теж стрільба: з глухим шумом вибухнули консервні банки на буфеті, забахкали корки, вилітаючи з пляшок з лимонадом. Мов хлопушка, бахнув пергаментний папір, яким було обв'язано напівпорожню банку з варенням.

Олена Гаврилівна розгублено кидалася з боку в бік. Вона чекала, що і крісла, і дивани, і подушки, і перина почнуть вибухати й лопатись, і, — чи довго до біди, — хоча б самій не луснути. Було на те схоже. У скронях стукало, у вухах шуміло, серце билося прискорено, дихалося через силу, руки й ноги похололи.

Але постріли й вибухи припинились так само раптово, як і почалися. В будинку стало тихо. Тільки шумів, свистів, завивав вітер, гасаючи у верхівках сосон.

Світало. Олена Гаврилівна постояла серед їдальні, зітхнула, трохи заспокоїлась і пішла вмиватися та одягатись — більше вже не заснеш.

У кухні вона побачила сліди тих самих незрозумілих вибухів: розчинені дверцята, відкинуті кришки, корки, що повилітали з пляшок. Олена Гаврилівна з острахом усе прикривала, затикала, зачиняла — чи не вибухне знову? Ні, нічого не трапилось.

Поставила кофейник з водою на електричну плиту. І не встигла прикрити папером та обв'язати банку з варенням, як кофейник бурхливо закипів. Так швидко! Що з ним сталося? Тюменєва торкнула кофейник рукою — він був ледве теплий. А вода кипіла ключем.

Олена Гаврилівна важко сіла на табуретку. В голові запаморочилось. Їй здавалося, що вона божеволіє.

Раптом з гуркотом відчинились кухонні двері, і на порозі з'явилися Тюменєв та Аркусов.

Старенька підвелась, простягла до чоловіка руки, наче шукаючи допомоги, скрикнула:

— Іване Івановичу, я з переляку трохи не вмерла! Іване Іва… — та й не доказала. Її вразив вигляд Тюменєва і Аркусова. — Що це з вами трапилося? Звідки ви? Брудні, обірвані, побиті. Розбійники напали, чи що?

— Зоря, — відповів Аркусов з-за спини Тюменєва.

— Пусте. Все гаразд, — бадьорився Тюменєв. — Буря, вітер. Допоможи нам трошки опорядитися. Листів не було?

Останнім часом Тюменєв одержував багато листів.

— Пошти не було. Мабуть, буря затримала, — відповіла Олена Гаврилівна.

За чайним столом Тюменєва, нарешті, розповіла про незвичайні події, що сталися вранці. Іван Іванович слухав, кивав головою, усміхався. Тоді швидко пройшов до кабінету, приніс звідти барограф і сказав, показуючи дружині риску на стрічці:

— Ось бачиш, у чверть на п'яту ранку тиск раптом упав майже до чотирьохсот міліметрів. У цьому весь секрет вранішньої чудасії. От чому стріляли банки та відчинялися шафи й скрині: внутрішній тиск у банках і ящиках одразу ж став набагато вищий за зовнішній. З цієї причини виникли й нові джерела.

— А чому атмосферний тиск так різко знижується? — спитала Олена Гаврилівна.

— Зоря своїм притяганням викликає припливні дії в земних океанах та атмосфері. Двічі на добу тепер ми відчуваємо підвищений тиск і двічі — знижений, в міру обертання земної кулі.

— І хвороби якісь нові причепилися, — казала далі Тюменєва. — Зранку тіло важчати починає, до полудня зовсім обважніє. На вечір вага спадає, а надпівніч в усьому тілі така легкість, що, здається, взяла б та й полетіла. Невже це все від зміни тиску?

— Ні, тут уже позначається безпосередній вплив сили притягання зорі, — пояснив Тюменєв. — На таку «хворобу» тепер ми всі хворіємо.

— «Говорить Москва…» — почувся голос із радіоприймача. Передавали ранкові новини.

— «В екваторіальній Африці стався трагічний випадок: англійський льотчик, скориставшись надзвичайно високим тиском, піднявся на простому літаку на висоту кількох десятків кілометрів. Та не встиг він похвалитися своїм рекордом, як сповістив по радіо:

«Притягання зорі одірвало літак від Землі. Не допомогла потужність трьох тисячосильних моторів. З наростаючою швидкістю нестримно падаю в небо. Задиха…»— на цьому повідомлення обірвалося.

— То ж бо й воно! Впасти в небо — це якраз те, що треба. Але і в небо слід падати