Читати книгу - "Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв"

— То ж бо й воно, — неголосно вказав Аркусов, повторюючи улюблену примовку Тюменєва.

Іван Іванович згадав, що сам звільнив Архімеда від усіх нічних робіт в обсерваторії, щоб той міг зайнятись виключно обчисленням. Досі Архімед працював майже цілодобово, дуже перевтомився, проте не хотів кидати астрономічних спостережень, доки Тюменєв, — це було вчора ввечері, — не нагримав на нього:

— Отак ти до запалення мозку допрацюєшся! Якщо ти ще ночами в обсерваторії працюватимеш, то вчасно не скінчиш своїх обчислень. І ми пропустимо момент, єдиний у житті не тільки нашому, а й усього людства. Марш додому і лягай спати, а завтра, коли голова буде свіжа, сідай за обчислення! — І Тюменєв майже виштовхнув Архімеда з обсерваторії, вигукнувши в темряву: — То ж бо й воно!

— Ну й вітер! З ніг валяє, — сказав Аркусов, входячи до обсерваторії.

— І не те ще буде, — зауважив Тюменєв, підводячись з крісла. — Зоря працює.

— Дозвольте провести вас додому, Іване Івановичу.

— Дякую. Не турбуйтеся. Сам дійду.

Тюменєв підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Та двері не піддавалися.

— Що таке? Певно, Микита замкнув їх на ключ, щоб вітер не одчинив. Микито! Микито!

Ніхто не озивався.

— Навіщо Микиті замикати, — заперечив Аркусов. — Двері одчиняються надвір. Мабуть, вітер не дає відчинити. Дозвольте, я допоможу.

Аркусов щосили натис плечем. Двері трохи одчинилися, — вітер засвистів у вухах, розкуйовдив волосся, — і зразу ж щільно причинилися. Знову натиск плечем — двері навіть не одхилились.

— Спробуймо вдвох, — запропонував Тюменєв. — Раз, два, три! Ой, ой!.. Плече забив. З таким самим успіхом ми могли б натискати на залізобетонну стіну.

— Справді, знаєте… — озвався Аркусов, теж потираючи забите плече.

— Цікаво! В пастку попали. В'язні урагану, — Тюменєв розсміявся. — Оце так зоря! Які діла робить! Яка здоровенна сила!

— Доведеться тут відсиджуватись, доки вітер ущухне.

— Відсиджуватись? Не згоден, — сказав Тюменєв. — Олена Гаврилівна, мабуть, хвилюється. Я йду, а ви як хочете.

— Але ж ми й дверей відчинити не можемо.

— То й не треба! Ось люк. Він веде до підвалу, в машинне відділення. З підвалу двері виходять на захід, а вітер дме зі сходу. Ті двері ми напевне відчинимо. Ходімо!

Низькі залізні двері підвалу були відчинені навстіж. Біля дверей у напівтемному підвалі сидів Микита, посмоктуючи люлечку.

— Вітер загнав, одсиджуюсь, — пояснив він Тюменєву. — Хотів пройти до корпусу, але з ніг так і валяє. Не йдіть і ви, Іване Івановичу.

— Дурниці, — сказав Тюменєв і сміливо вийшов з підвалу.

Аркусов не одставав від нього.

Будівля прикривала їх од вітру, і вони щасливо пройшли кілька кроків уздовж стіни круглої башти, але як тільки поминули її, вітер зі свистом ударив у груди й обличчя.

Тюменєв зігнувся під прямим кутом і рушив уперед, та скоро відчув, що задихається. Спробував іти задки, але порив вітру одразу ж збив його з ніг.

Аркусов допоміг професорові підвестися. Тюменєв уже не заперечував проти допомоги.

— Прикрийте рот носовою хустинкою! — гукнув Аркусов, підтримуючи старого астронома.

Здавалось, зоря намагалася вже тепер зірвати всю атмосферу Землі. Ураган шаленів. Дерева похилилися в один бік, гілки, витягтись, дрібно тремтіли, різноголосо дзвеніли, свистіли, співали, мов туго натягнуті струни. Тріщали зламані бурею дерева. Величезні суки, гілки, листя, сухі голки й шишки — все лісове сміття шалено проносилось над головою. Смерчі білої куряви крутилися, танцювали по дорогах. У синьому небі з неймовірною швидкістю мчали обривки білих, як вата, хмар.

Від обсерваторії до лісу треба було пройти кроків двісті по відкритому місцю. «Чи вистачить у старого сили?» — подумав Аркусов. У лісі буде затишніше, але там, дивись, придавить деревом або впаде на голову товстий сук. А за лісом — знову чисте поле. Ні, не дійде Тюменєв…

Від «корпусу» — головної будівлі — ледве долинув заглушений бурею крик. Аркусов озирнувся. Міцно тримаючись за кам'яну балюстраду, на нижній веранді стояли молоді співробітники обсерваторії і застережливо кричали. Хтось махав рукою.

Аркусов почав побоюватися вже не тільки за Тюменєва, а й за самого себе.

— Іване Івановичу, вернімося! — крикнув він у вухо Тюменєву.

— Я… вас… не тримаю… — відповів шалений старик і, скорчившись іще більше, почав пробиратися вперед. Іти проти течії скаженого гірського потоку було б не важче. Та Тюменєв ішов. Чи міг повернутися Аркусов?

І, чіпляючись один за одного, один одного підштовхуючи й підтримуючи, падаючи й насилу підводячись, крок за кроком просувалися вони вперед і, нарешті, досягли лісу.

Тут було затишніше, дихалося легше. Але стежку завалив бурелом. Щохвилини доводилося перелазити через повалені дерева й купи сміття або обходити їх.

З-під оголеного коріння старої сосни, наполовину розчахнутої і обвугленої давнім ударом блискавки, витікало джерело. Вода його, насичена газами, вирувала, шипіла, бралась бульками і стікала сріблястим струмочком. Ще вчора цього джерела не було. «Мабуть, нарзанне джерело. Нове джерело, породжене зорею», — подумав Тюменєв.

На зовсім рівному місці Аркусов спіткнувся, голосно скрикнув, ступив крок, знову скрикнув і сів на землю.

— Я, здається, звихнув ногу, — сказав він. — Збагнути не можу, як це трапилося.

— З ласки зорі, — озвався Тюменєв. — Пояснювати зараз ніколи. Скидайте-но черевика, я постараюсь вправити вашу ногу.

Тюменєв смикнув за ногу Аркусова. Той зойкнув.

— Дуже болить? — запитав Тюменєв.

— Так.