Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Худий, підстаркуватий монієць, що сидів поруч, витлумачив його рух по-своєму:

— Отак завжди… Найбагатша людина Монії пропонує щомісяця: дай один дайлер і одержуй за нього мільйон!.. Смикнешся до кишені — а там не вистачає якоїсь дрібнички, щоб купити отой виграшний квиток… — він справді понишпорив у кишені й зітхнув. — Великий чоловік містер Кейз-Ол! Щедрий!

Айтові як ножем штрикнули в груди: «Великий?! Щедрий?! Бідна затуркана істото, ти навіть не підозрюєш, що після кожного тиражу Кейз-Ол кладе собі до кишені кільканадцять мільйонів дайлерів чистого зиску!»

— Могутній чоловік!.. — тоскно вів своє дідуган. — Що ми проти нього? Комахи!.. Захоче — ощасливить. Захоче — роздушить!

«Ні, не комахи! — кортіло вигукнути Айтові. — Кейз-Ол — один на світі, і інженер Айт один! І ти ще згадаєш про мене, коли, як комаху, буде розчавлено Кейз-Ола! Це зроблю я. Я!»

Мабуть, втисячне повторював Айт той монолог, що став уже клятвою, стимулом до боротьби. Але якщо досі в його словах бриніла холодна рішучість, невблаганна непримиренність, то нині в них пролунала тільки жалюгідна зухвалість. І він занепокоївся: що сталося? Невже оцей чолов'яга збудив зневіру до власних сил?

А сталася звичайна річ: там, на «Зорі Кейз-Ола» все здавалося надзвичайно простим — аби тільки звільнитись, а тоді… тоді…

Ну, а що ж тоді?.. Тебе запроторили на каторгу за першу спробу помститись Кейз-Олові. Ти втік. Сидиш у вагоні підземки, тривожно озираючись довкола, і немає в тебе навіть ста дайлерів, щоб купити хоч найпримітивніший пістолет… То ж як ти розчавиш отого ненависного Кейз-Ола, якщо навіть побачити його неможливо?

Спільників — нікого. Сподіватися на чиюсь допомогу не випадає. Далебі, стає моторошно. Отож і бринять не вгаваючи тоскні інтонації голосу підстаркуватого монійця; отож і в погрозах на адресу Кейз-Ола лунає тільки жалюгідна зухвалість.

Не маючи жодної монетки в кишені, Айт пішов пішки через весь Дайлерстоун, аж у найзлиденніший район міста — Броклайн. Ніхто на нього не звертав уваги, всі кудись поспішали, заклопотані власними справами. «Час — гроші». Монійців політика не цікавить, а чуже лихо не хвилює.

Тоскно було Айтові, ой, як тоскно, коли він підійшов до похмурого, облупленого будинку на Броклайн, 716.

«Майстер Корк, — прочитав він на іржавій табличці. — Гараж».

Ні, навряд чи цей майстер викує ключ до палацу містера Кейз-Ола!

Напівтемрява. Тривожно метляється полум'я нечисленних смолоскипів. Метушливо стрибають на вологих кам'яних стінах круглого високого приміщення зловісні тіні. Стоять навколо люди в чорному. Ні, не люди, а якісь опудала, запнуті чорним, — і тільки в прорізах гостро виблискують очі.

— Я, нікчемний черв'як… — лунає гучний басовитий голос. Відлуння підхоплює його, несе кудись низькими склепінчастими коридорами, що сходяться отут зіркою, дивно змінює і повертає назад притишеним шерехом:

— …Я, нікчемний черв'як…

Ні, то не луна! То, стоячи на колінах перед опудалами в чорних мішках, повторює слова страшної присяги блідий чоловік у сірому комбінезоні.

— Я, безіменний, що звався колись інженером Айтом…

— Я, безіменний… — голос інженера уривається, тремтить. Його виснажені нерви збуджені до краю. Здається, ще одна мить — і вирветься з грудей істеричний зойк.

— Я, врятований від смерті «Братством Синів Двох Сонць»…

Гримить голос, гримить… Котиться відлуння. Воно глухе, мов катакомби середньовічної каналізації під Дайлерстоуном.

— Присягаюсь!

І в цю урочисту мить раптом хтось чхнув.

Сердито гойднулися тіні. Одна з постатей відійшла вбік. Айт упізнав: то не витримав майстер Корк — у нього нежить.

Змахнула крильми й полетіла геть екзальтована піднесеність. Од горла відкотився той клубок, що не давав говорити. Феєрія зникла — лишилося брудне, вологе підземелля, смердючі смолоскипи, люди в накидках з штучного шовку.

«Навіщо весь цей балаган?! — з несподіваною огидою подумав Айт. — Каторжника з «Зорі Кейз-Ола» не треба підігрівати для помсти!»

— Присягаюсь боротися за справедливість.

— Присягаюсь!

— Присягаюсь знищувати капіталістів і комуністів!

«Одначе! — подумав Айт. — Це щось не те!»

— Присягаюсь, — твердо й голосно промовив він, — жорстоко помститися трильйонерові Кейз-Олу за все лихе, заподіяне людям!

Чорні постаті заворушились.

— Безіменний! Повтори слова присяги!

— Я вже заприсягся, — байдуже відповів Айт і підвівся.

Чорні постаті заворушилися дужче. Хтось прошепотів: «Хто його пастир?» — «Майстер Корк». — «Де Корк?.. Корк, ідіть сюди!»

— Безіменний, стань на коліна! Відповідай, ти комуніст?

— Ні. Але за віщо я маю убивати комуністів? Вони не зробили мені лиха.

— Безіменний! «Братство» подарувало тобі життя. «Братство» й забере його за непослух!

Айт глузливо похитав головою:

— Кому ви погрожуєте? Каторжникові з «Зорі Кейз-Ола»?.. Що ви мені можете зробити?! Заб'єте?.. Так я й сам офірую своє життя, аби помститися найлютішому ворогові…

Запала пауза. Потім зашепотіли щось. Знову замовкли.

— Безіменний, іди у отой-он тунель і чекай нашого вироку.

— Гаразд. — Айт покірно пішов у вказаному напрямку. Йому було байдуже все і не страшило ніщо.

Він згодився на пропозицію майстра Корка, бо сподівався, що таємне «Братство Синів Двох Сонць», про яке розійшовся поголос по всій Монії, допоможе йому досягти мети. Мабуть, і «Братство» мало якийсь план щодо нього, бо з базікання товстуна Корка можна було збагнути, що втеча Айта, починаючи з покарання аж до зумисного пошкодження ракети-поштаря, була запланована завчасно. Але на неофіта чекало розчарування.

Здавалося, що товстун Корк, який одно базікав про ціни на бензин та свавілля монополій, був прикрим винятком у «Братстві». Але тепер стало ясно,