Читати книгу - "Серце не обдуриш"

Руслан палив і згадував закінчення дня. «По пивку» не вийшло, бо Артем «згадав, що забув про мамині іменини», тож їм терміново потрібно їхати, адже всі чекають, і мама образиться.

Як тільки вони прикрили за собою хвіртку, з вікна будинку виглянула сестра Артема, і почувся її радісний крик:

– Маааа, хлопці прийшли!

Хлопці перезирнулись і дружно зайшли всередину. Руслану подобалось почувати себе частиною цієї родини, подобалось, що мама Артема не робила різниці між ним і сином, ніби вони були братами. Вони навіть були схожі між собою зовні: одного зросту, статури, синьоокі блондини, мали спільні захоплення, але кардинально різні характери.

Артем виріс у невеликому затишному будинку в передмісті Львова, у колі дружньої люблячої сім’ї. Він був добрим програмістом, впевненим у собі чоловіком і спокійно дивився в майбутнє. Артем знав, що у будь-якій ситуації матиме опору та підтримку, а ще місце, де його завжди чекають і люблять.

Руслан погасив цигарку та взяв ще одну. Він щиро заздрив Артему, бо такого дому не мав і після гостювання в друга особливо гостро відчував самотність.

Про своє дитинство та юність Руслан згадувати не любив. Єдине добре, що в нього там було, це мама. Вона любила його завжди: коли до семи років гаркавив і ніяк не міг вимовити «р», «ш» та «ж»; коли приходив із розбитою губою, бо не вмів дати здачі; коли вирішив вчитись на програміста; коли радів, плакав, перемагав і зазнавав невдач.

При згадці про маму находила така тяжка туга, що було важко навіть дихати. Вона терпляче берегла шлюб заради сина, щоб той мав батька й чоловіче виховання. Це було єдиним, чим Руслан міг їй дорікнути.

Батька Руслан ненавидів, напевно, років із десяти, хоча до того любив його, у якійсь мірі навіть обожнював. Тато-далекобійник рідко бував удома, і Руслан чекав його приїзду з чистою дитячою щирістю та тугою. Він уявляв, як розповідатиме йому чого навчився, що зробив, як попросить допомоги в чомусь або поради, як пожаліється, і тато покарає кривдників.

Дитяча уява малювала яскраві картини, і чим ближче було до приїзду батька, тим більше Руслан у них вірив. Однак реальність розбивала ті мрії на друзки. Відпочивши, тато вислуховував його й починав нещадно критикувати. А якщо Руслан плакав від образи, то отримував ще й насмішку.

Дитяча пам’ять має здатність ховати неприємне та вибачати, юнацька ж усе пам’ятає і накопичує.

Усе частіше Руслан почувався неповноцінним, поганим, дурним. Він ріс із думкою, що все робить неправильно, і в ті дні, коли в батька були перерви між рейсами, намагався бувати вдома дуже рідко.

Іван Мірошниченко вважав, що перевізник – це добра робота за добрі гроші, і хотів, щоб син теж обрав справжню чоловічу професію, із хорошою платнею.

Батько ніколи не питав Руслана, ким він хоче бути, лише пропонував варіанти на вибір: моряк, інженер-будівельник, далекобійник. Заперечення не приймались, а якщо Руслан наполягав, що це йому не подобається чи він цього не хоче, то діставалось мамі:

– Марто, ти дурепа! Як сина виховуєш? Батька не поважає. Слабаком росте. Ні мудре сказати, ні здачі дати.

Руслан ображався не так за себе, як за маму. Якось навіть сказав батькові, щоб не кричав на неї, за що отримав такого запотиличника, що аж в очах потемніло.

Мама скрикнула, підбігла до нього. Руслан почув глухий удар. Мама впала на підлогу, тримаючись за живіт і судомно хапаючи повітря.

У ту мить ненависть остаточно витіснила синівську наївну любов, надії, ілюзії… і якби не страх, що мамі буде ще гірше, Руслан викричав би в обличчя батькові все, що про нього думає.

Уночі Руслан довго не міг заснути. Він ніколи раніше не бачив, щоб батько бив маму, але тепер зрозумів її поведінку: мовчання у відповідь на образи, здригання, коли батько був чимось незадоволений і підвищував голос, і те, що вона ніколи не підходила до нього сама. Руслан плакав від ненависті й безсилої люті.

Чому йому дістався такий тато? Черствий, жорстокий, завжди всім незадоволений. Руслан і раніше бачив, що мама боїться, а тепер уже напевне знав і причину, але лише закінчивши школу, зрозумів, чому вона не кинула чоловіка, не подала на розлучення. Вона була домогосподаркою авторитарного й ревнивого чоловіка, який заборонив їй працювати, бо добре заробляє, натомість вона повинна була дбати про дім та сім’ю. Батько зробив її повністю залежною від себе. Їй не було куди піти, ще й з дитиною.

З часом Руслан навчився прикидатись, грати роль правильного сина, адже бачив, що тоді батько ставав спокійнішим і залишав їм більше грошей.

Мама померла, коли Руслан закінчував одинадцятий клас. Тиждень до того зателефонувала якась жінка, назвалась Настею і попросила дати Івану розлучення.

Руслан був удома і все чув. Юнак бачив, як мама зблідла й мало не знепритомніла. Вона не вірила, сказала, що жінка помилилась номером. Через чотири дні прийшов лист із фотографіями. На них Іван Мірошниченко обіймав молоду жінку – усміхнену, доглянуту, красиву. Фотографій було багато, зроблених протягом року, за різної погоди й обставин.

Маму схопило серце, у лікарні стався мікроінсульт, через добу ще один, і Марта Мірошниченко померла, не приходячи до тями.

Руслан не плакав. Весь його біль перейшов у ненависть. У сімнадцять років він залишився сам, бо батько не зміг приїхати, оскільки був на кордоні з Німеччиною.

Хлопець мусив самотужки збирати довідки, організовувати похорон, пережити все це й не зійти з розуму від ненависті до цілого світу. Допомога сусідки, з якою спілкувалась мама, тільки його озлоблювала – чому чужа людина турбується про нього більше, аніж рідний таточко?

Коли батько приїхав і запитав, що сталось, Руслан кинув йому в обличчя фотографії. Вони якийсь час дивились один на одного, а тоді батько вийшов, гримнувши дверима. За два дні він поїхав, залишивши на столі гроші.

Руслан ненавидів ті гроші навіть більше, ніж батька. Ненавидів за те, що мусив їх узяти…

…довгий і неймовірно ніжний поцілунок проймав душу, вона віддалась йому повністю, насолоджуючись кожною миттю… відчувала теплу долоню на потилиці, пальці, ледь торкаючись, провели по спині, вона вигнулась, а поцілунок перервався…

Леся лежала, втупившись у стелю. За вікном сіріло, до дзвінка будильника ще дві години, але вже зовсім не хочеться спати. Серце ніяк не заспокоювалось. Від згадки про поцілунок, хай навіть уві сні, тілом проходила хвиля збудження.

Славко далеко, я