Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

Потім на двох з майором було випито ще кілька літрів пива і довго, трохи не до ранку тривало розвітання на лавці під вікнами Шлойминого помешкання, коли й сигарети потрохи закінчувались, а приязнь одне до одного все зростала. Звідтоді Зоммер часто телефонував, призначав зустріч у якійсь кав'ярні щоб похвалитися свіжим номером того чи іншого німецького поетичного журнальчика тиражем 200 або 500 примірників, щойно надісланим йому з дому, з Нового Ульму матінкою-пенсіонеркою, колишньою вчителькою німецької літератури.

«Тякую, Шлоймо, я вже припалиф-ф…» — потрусив його за рукав Маульвюрф. Запальничка в руці нагрілась і припікала у пальці. Замислився, гальмо ти наше. Пардон. Еншульдігунг.

Дві постаті в мундирах вже наблизилися впритул і тепер тактовно чекали, відступивши до стіни, щоб дати режисерові з драматургом змогу пройти. Вже майже розминувшися з солдатами, Шлойма підвів погляд в обличчя одному з них і раптом вояк, зустрівшися з ним очима, весело підморгнув Шлоймі, так блискавично, що вже за мить це здавалось якимось опитичним обманом у тьмяно освітленому просторі підземного коридора.

Вже у ліфті, дивлячись на світляні кнопки, які вертикально згасали одна по одній на панелі, Шлойма знову жахнувся, упіймавши в голові думку, що застрягла, як рефрен: «Потрібно купити джинси».

А поки кабіна ліфта повзла угору, внизу, у підвалі постаті в сіро-зелених мундирах, неначе зробивши кілька статутно-танцювальних па, крутонулись на підборах і завмерли перед неширокими сталевими дверима, майже непомітними у сірій бетонній стіні. Скляне віконечко на дверцятах у тьмяному підвальному освітленні відбивало сфери їхніх шоломів.

Три пари джинсів різних розмірів і кольорів було вже куплено й разом з кількома пластиковими торбами інших непотрібних речей вкладено до багажника винайнятої в орендному бюрі на Замковій зелененької «Мазди». Перед тим довелося заскочити до банку й випотрошити майже дощенту одну з двох наявних у розпорядженні кредитних карток — банкомати у Рівному більше двохсот гривень за один раз не видавали. На автовідповідач свого домашнього телефона Шлойма наговорив свіжу й піднесену тираду: «Мене зараз немає, я поїхав до східного сектора. Повернуся пізно й одразу ж прослухаю ваше повідомлення. Говоріть або стартуйте факс після звукового сигналу». Прокрутивши самому собі тасьму, він знову ввімкнув магнітофона на запис і для чогось іще додав: «Сімнадцяте вересня дві тисячі …ого року». Щось підказувало йому, що дата буде важливою.

Наклавши для Боніфація аж з горою «Віскасу», щойно придбаного зі знижкою в тих самих крамничках біля Стадіону, де купувалися джинси та інші гостинці, Шлойма налив котові у миску свіжої води з крана і навіть замінив поролонову підстилку у кошику-будиночку. Боніфацій весь цей час сидів на холодильнику й широко витріщеними очима водив-лупав за господарем. Шлойма присів на табурет посеред кухні, припалив цигарку.

«Мене сьогодні не буде до вечора» — сказав, дивлячись у зелені котові очі. — «Нікого не бійся. Але нікому й не піддавайся.»

Закордонний паспорт лежав там само, де й завжди — у коробці з-під взуття на верхній полиці шафи. Взявши його до рук, Шлойма цілком машинально прогорнув сторінки — після двох десятків шенгенських віз і штемпелів місцевих європейських влад про їх подовження іще зо три сторінки паспорта залишалися чистими. Для штампика про в'їзд і виїзд з Ровно мусило вистачити. Якась неприємна думка-передчуття знову застриміла в голові, не даючи проте себе конкретизувати. «Що ж то мені снилося цієї ночі?» — спробував зосередитися Шлойма, та свідомість знову розпливлася.

Замикаючи двері на обидва замки, знову зиркнув на «Casio» — чорні кристали показали 9:32. Є ще півгодини на легкий сніданок у якомусь з поближніх кафе, а тоді — на пропускник.

Але вже виїхавши з двору, Шлойма раптово змінив свої наміри, пригальмував біля вуличного прилавка, купив шматок маківника і каву в одноразовій філіжанці й усе це спожив прямо в авті, повільно прожовуючи пирога й присьорбуючи гарячий, але не вельми міцний напій. Подумки він був вже там, по той бік Стіни, щодня баченої, такої близької, наявної в житті міста й — неподоланної. Там, у рідному і вже кілька років — чужому місті. Невже — чужому? Яке воно тепер? Обласний центр СРУ, хіба не було вже воно чимось таким у роки твого дитинства, молодості? Але ж ні, наївно думати, що там все повторилося, повернулось точнісінько так, як було. Повного відтворення, здається досягти все ж таки неможливо… Принаймні, багато хто навіть у недавній історії намагався, але ефект був близький до нульвого.

З такими думками Шлойма повільно, на першій швидкості під'їхав до кількох авт, які вишикувались у чергу перед зеленою металево-дротяною брамою пропускного пункту № 1. Заглушивши двигуна, він витяг з пачки ще одну сигарету й відкинувшись на спинку сидіння, задивився уперед, туди, де за кількадесять метрів рівненькою горизонтальною площиною незрушно стояла вона. Стіна.

Вона постала в коротку літню ніч, коли командуванню військ СРУ нарешті обридло протистояння з натівськими підрозділами, які до того часу зміцнили свої лави бронетранспортерами й кулеметами. Пропускні пости з вже існували, існувала й колюча загорожа по периметру теперішньої Стіни. Мешканці оточеного західного сектора (а війська СРУ, обійшовши місто навколо, вже зайшли далеко, аж за Клевань) ніяк не квапилися вітати хлібом-сіллю визволителів, які так прикро встрягли просто у центрі міста в неподоланну халепу. Колюча загорожа оперезала половину міста від Басового Кута й аж до звивини Усті неподалік залізничного вокзалу. Поза межами цього поясу, в навколишніх колгоспних полях де-не-де іще зберігалися шанці, з яких поблискували один супроти одного скельцями біноклів бельгійські солдати, вояки польського батальйону, який прибув з-за Бугу на підтримку бельгійцям та — з-за «лінії фронту» — солдатики Армії СРУ, хлопчаки, «реб'ята» з Луганщини й Дніпропетровщини, Кіровоградщини й Черкащини.

Як одначе повільно посувається ця черга. Вже хвилин зо двадцять тому за дротяну браму в'їхав порожнісінький «Фольксваген-гольф» з двома молодиками,