Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

А над їхніми головами…

А над їхніми головами відкривався оксамитно-чорний, сповнений білих іскор і вкритий млою, неосяжний, безмежний простір Великого Космосу.

Ліфт з ідеальною точністю подався назад. По ньому залишився тільки слід — темний квадрат на тьмяній зеленкуватій площині. Діти взялися за руки й мовчали. Бо навіть для Йона, котрий, як сатурнянин, звик до таких краєвидів, а до того ж іще перед приїздом Роїв кілька разів бував на поверхні корабля-планети, кожен такий вихід був справжнім святом.

— Оце він такий, “Перший Розвідник”? — тихо спитав Алик.

— Так, — відповів Йон.

— І це дорога Десятої Тисячі?

— Еге ж, — знову відповів Йон.

— Увага! — перебив нарешті їхній шепіт Робик. — За хвилину старт космольотів.

— У котрий бік дивитися? — спитав Алик.

— Туди, — вказав Робик, який ніколи не помилявся. Він почав лічити останні секунди: — П’ять, чотири, три, дві, одна. Старт!

З-за круглого обрію поволі випливли два стрункі силуети космольотів, якими вирушали в експедицію ті дослідники і вчені, що хвилину тому прощалися в Головній Камері стартової вежі. Перший космоліт, “Альфу”, вів Марім, другий, “Бету”,— Орм Сого.

Ще якусь мить космольоти нерухомо стояли над обрієм, на невеликій відстані один від одного.

— Десята година, одна хвилина, — мовив Робик.

Блискучі силуети почали здійматися вгору. Спершу поволі, плавко, далі швидше й швидше, і нарешті дві світлі риски, що все меншали в глибині неосяжної ночі, обернулися у вогнисті смуги, які поступово віддалялися, ставали блідіші й невиразніші.

— Десята година, п’ять хвилин. Повна швидкість, — сказав Робик.

Йон глянув на Роїв: прозорі шоломи надавали людським обличчям свого власного блиску навіть серед найглибшої темряви космічної ночі. Тому Йон міг читати думки на обличчях близнят так само добре, наче вони сиділи собі під промінням штучного сонця на терасі-їдальні.

Алька з Аликом все ще дивилися вгору. Вони намагалися вдавати поважних і байдужих, та в них нічого не виходило, Йон глузливо посміхнувся, потім легенько кашлянув. Близнята глянули на нього. У блиску зеленуватої поверхні “Першого Розвідника” та в світлі шоломів їхні очі були наче срібні.

— Ну що? — спитав Йон байдуже. — Цілком пристойний краєвид, правда ж?

Алька мовчала. Алик підніс догори руку, наче хотів потерти в задумі чоло, але пальці торкнулись шолому, і він засоромлено усміхнувся.

— Яке сьогодні число? — спитав він якось несміливо, ніби вже недовіряв ані собі, ані навколишньому безмежжю.

Робик, очевидно, вирішив, що питання звернене до нього.

— Восьме березня, — спокійно відповів він. — Десята година, сім хвилин.

Тут уже пора, нарешті, з’ясувати час і місце, в якому діяли чотирнадцятилітній сатурнянин Йон Сого із своїм роботом-опікуном Робиком, а також Алька та Алик Рої, що народилися тринадцять з половиною років тому на Старій Батьківщині Землі, в дуже старовинному середньоєвропейському місті Торуні.

Робик щойно сказав: “Восьме березня”.

Але якого ж це року і якої ери історії людства?

Відповімо: восьмий день березня вісімсот шістдесят другого року. Вісімсот шістдесят другого року Ранньої Космічної Ери.

Адже минав вісімсот шістдесят другий рік відтоді, як перший людський екіпаж космічного корабля піднявся із Землі й висів на червоних пісках Марса.

Які ж зміни відбулися протягом тих восьмисот шістдесяти двох років? Та краще облишмо історію. Ми не зможемо навіть коротко розповісти про подвиги людського генія, що опанував сонячну систему. На те є фільмотеки, історики, візіоархіви і так далі, і так далі. Бо щоб хоч побіжно згадати про все те, не вистачило б нам не тільки книжки, а й цілого життя.

Проте ми повинні сказати, що той вісімсот шістдесят другий рік незабаром мав зазнати незвичайної, навіть як на таку епоху, зміни. Він мав стати… першим роком. Першим роком нової ери.

Колись, у сиву давнину, як полум’я старовинних ракет уперше обсмалило поверхню марсіанських пустель, здавалося, що людство нарешті вступило в найкращу свою еру і що минуть тисячоліття, доки настане час починати іншу епоху.

Однак відтоді, як люди почали забувати слова “війна” і “голод”, а Земля стала тільки Старою Батьківщиною, людський розум зробив безліч незвичайних відкриттів, героїчних подвигів, породив силу найсміливіших ідей. Те, що колись вважали за семимильні кроки людства, зараз видається дитячим рачкуванням, колишні найвідважніші і на перший погляд нездійсненні плани стали звичайними, повсякденними.

А минуло всього дев’ять неповних сторіч відтоді, як із Марса на Землю радіохвилі принесли звістку, що починалася словами: “Сьогодні корабель “Земля” досяг поверхні Марса”. Минуло дев’ять неповних сторіч, а на Старій Батьківщині залишилась тільки незначна частина людей. Переважна більшість їх 862 року Космічної Ери (чи, як її ще звуть, Ранньої Космічної Ери) вже жила, працювала й творила свою долю на планетах та їхніх супутниках усієї сонячної системи, тобто, на восьми планетах і тридцяти семи супутниках, а також на сотнях штучних планет і супутників.

Врешті виявилося, що людям стала тісна вся сонячна система, як колись, у найранішу добу примітивного ракетного сполучення, стала тісна сама Земля. Люди ніколи не любили ані маленьких мрій, ані дрібних вчинків. Стало ясно: саме тепер людина переступить поріг справжньої космічної ери, своєї історії, тобто увійде в Галактику.

Тому першого січня 862 року Ранньої Космічної Ери і вирушив за межі сонячної системи перший розвідник майбутньої експедиції в Галактику.

Так його й назвали: Перший Розвідник.

То була невелика штучна планета з власним двигуном. Будьмо щирі: дріб’язок, а не механопланета, всього п’ятдесят кілометрів у розрізі. Та не розміри свідчили про вартість і значення “Першого Розвідника”.

Виступаючи з промовою перед його стартом, Керівник Підготовчих Робіт